Читати книгу - "Легенда про безголового"

ну, двомiсний на одного, так дешевше. А вiн уперся: давай йому «люкс». Менi що: «люкс» саме звiльнили якiсь молодята, я йому й вiдкрила. Один раз не ночував, це було, — вона на секунду наморщила лоба, — з п'ятницi на суботу, правильно. Речi залишав i кожен ранок продовжував номер, у нас порядок такий. Ну, платив за наступну нiч. А в понедiлок пiсля обiду виписався, речi забрав i чухнув кудись.

Ми з Жихарем перезирнулися.

— А чого це ви, Юрiївно, так його запам'ятали? Бо в «люксi» жив?

— Прописка київська, а в нас кияни не часто живуть — ось тобi раз. А друга причина, — директорка хитро блимнула на мене, витримала паузу, — не знаю, тут iз тобою дiвчина молоденька, i не наша наче… Ви ж приїхали звiдкись?

— З Києва, — вiдповiла я. — Зачастили до вас зi столицi, бачите?

— Не крути, Юрiївно, що там таке ще з твоїм гостем?

— Ну, як сказати…

— Як є.

— Дiвок вiн водив, — видихнула директорка. — Сама не бачила, дiвчата-адмiнiстраторки казали.

Нiчого нового для себе я не почула i нiчим мене ця Юрiївна не шокувала. При готелях завжди є проститутки, i чим далi вiд столицi та iнших великих мiсць, тим сексуальнi послуги при готелях дешевшi. Я сама знаю з десяток чоловiкiв, причому — директорiв фiрм, успiшних адвокатiв, словом — не найбiднiшi мужики в цiй країнi, котрi спецiально вибираються на вiкенд далi вiд Києва, аби поселитися в порiвняно недорогому одномiсному номерi заштатного готелю i зняти собi повiю за третину цiни, яку б вони заплатили в столицi.

Дивний народ цi мужчини. Тiльки не я в цьому винна.

— Ну, водив, — погодився Жихар. — Крутиться тут у вас у барi парочка любительок цього дiла. Я їх навiть знаю, тiльки вони ж страшнi…

— Ай! — вiдмахнулася директорка. — Я не про наших. Вiн кудись виходив вечорами i приводив. Два рази це було, кожен раз — рiзну. Моїм дiвчатам усе цiкаво, так вони придивлялися. Одну десь годину в себе тримав, другу години зо три не випускав. Проводжав до виходу, Сашковi-таксисту, ну знаєш, постiйно бiля нас паркується, в машину саджав, потiм до бару заходив на трошки, i в люлю.

— Оце було вам про що язиками почухати, — розтягнув рота у посмiшцi Жихар, блиснувши заодно фiксою. — Кримiналу тут, ясно, нiякого нема. Тiльки невже йому, Юрiївно, так подiльськi дiвчатка сподобались, що вiн у тебе в «люксi» з п'ятого аж до десятого жив? Це довго взагалi?

— Довгенько, — призналася директорка. — У нас на добу, максимум — на двi зупиняються, чого ж я його, знову ж таки, запримiтила.

— Значить, зробимо ми з тобою, Юрiївно так, — Стас легенько ляснув широкою долонею по поверхнi столу. — Зараз подивися свої талмуди, знайди його прiзвище-iм'я-побатьковi та домашню адресу, все це у вас повинно бути записане. А потiм вiдкриєш нам ваш знаменитий номер «люкс». Там живе хтось? Бо iнакше за ордером доведеться йти?

— Нiхто не живе, — з нотками розгубленостi в голосi промовила директорка. — А що ти там хочеш?

— Прибирали номер?

— Як положено. Пiсля обiду в понедiлок гiсть номер звiльнив, до вечора вже прибралися.

— Добре прибиралися? Все-все вологою ганчiркою протерли?

— Ну, я не знаю. Повиннi гарно прибирати…

— Краще б взагалi туди нiхто не лазив, — зiтхнув Стас. — Пустиш туди чи менi офiцiйно в прокуратуру за ордером чухати?

— Я ж тебе знаю, Стасику, — розвела руками директорка. — А що таке?

— Ти сама хiба не знаєш, що в мiстi робиться?

— Чистi страхiття!

— Бачиш, знаєш, а запитуєш. Давай, тягни вашу амбарну книгу.

Любителя продажної любовi звали Едуардом Васильовичем Сизим.

Народився вiн 1963 року в Кривому Розi. А у вiцi тридцяти трьох рокiв уже жив у Києвi — паспорт нового зразка отримав у 1996 роцi в Дарницькому РУГУ МВС України. Прописаний на вулицi Зої Гайдай, будинок, квартиру, навiть домашнiй телефон не полiнувався вказати. На традицiйне запитання «Мета приїзду», яке залишилося в готельних анкетках радянського зразка, замiсть вiдповiдi стояв не менш традицiйний прочерк.

Номер «люкс», куди нас пустила директорка, нiчим особливо люксусовим не вiдрiзнявся. Старенька шафа, чотири склянки, чотири чарки, чотири комплекти порцелянового посуду i столових приборiв. Потертий м'який куточок, журнальний столик, телевiзор «Sony», невеличкий холодильник «Морозко», вимкнений з розетки. Поруч — спальня: широке лiжко, двi тумбочки по боках, двi нiчних лампи, стiлець, клишоногий пуфик. З нових вiянь — примiрник Бiблiї на однiй iз тумбочок, причому — абсолютно новий. Я простягнула руку, збираючись взяти, та Стас трошки сильнiше, нiж треба, ляснув мене по руцi.

— Навряд чи пан Сизий аж такий набожний, — пояснив вiн. — Але так само з цiкавостi мiг погортати. А прибиральниця навряд чи протерла Святе Письмо вологою ганчiрочкою.

Я вирiшила втриматися вiд зауважень — мент таки правий. Вiдбитки своїх пальцiв незнайомий нам Едуард Сизий мiг залишити будь-де.

Жихар неквапом пройшовся спочатку по вiтальнi, потiм — по спальнi. Вiдхиляючи не зовсiм свiжi завiси, для чогось уважно роздивлявся пiдвiконня. Потiм настала черга шафи: торкаючись ручок пучками пальцiв, вiн прочиняв дверцята i зазирав усередину, де, звичайно, нiчого не було. Не лише нiчого цiкавого — взагалi нiчого. Потiм, вiдсунувши крiсла вiд стiни, заглянув за них. Так само нiчого. Нарештi, повернувшись у спальню, вiн пройшовся по нутрощах тумбочок.

З шухляди тiєї, яка стояла праворуч вiд лiжка, Стас витягнув якусь тоненьку книжечку.

— «Iсторичнi пам'ятки нашого краю», — прочитав вiн на обкладинцi, поклав брошуру на тумбочку i повернувся до мене. — Це з нашого музею. Вiдвiдувачам пропонують купити. Для тих, хто купить, екскурсовод працює безкоштовно. Бiзнес такий: книжечка дорожче коштує, нiж послуги екскурсовода. Вони їх самi в районнiй друкарнi клепають.

— Значить, Едуард Сизий цiкавиться не лише дiвчатками, а й iсторiєю вашого краю, — зробила я цiлком логiчний висновок.

— А якого, вибачте, хрiна, йому тут п'ять дiб робити? Музей у нас до того ж знатний.

— Ви ходите по музеях? — не приховала я свого подиву.

— Про наш музей всi знають, навiть ходити не треба. Директор на всю область знаменитий. Хочете познайомитися?

Для того, щоб пройти до Подiльського краєзнавчого музею, машина, яку я залишила бiля прокуратури, так само не знадобилася. Вiд готелю туди йти не бiльше кiлометра, i я продовжила свої пiшi прогулянки в компанiї мiлiцейського опера. Сьогоднi Жихар справдi вразив мене. Вiн справдi типовий роздовбай, проте справу свою знає добре. I коли йдеться про реальну результативну роботу, а не писання службових рапортiв та iншу паперову тягомотину, Стас швидко стає дуже серйозним. З директорського телефону вiн подзвонив Тамарi, у двох словах описав ситуацiю, i дуже скоро вона сама