Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

На міській вежі б’є годинник. Дванадцять разів. Замружую очі, відчуваю, як манжета стискає руку. Як по кожній голочці всередину мене лине тепло, спокій, радість…

Повільно знімаю манжету.

На руці над ліктем залишився червонуватий відбиток — він зникне за кілька годин. Якщо напружитися, можна роздивитися у візерунку цяточок літери. А літери складаються у слово.

«С.І.Н.Т.» написано у мене на руці.

* * *

Кілька днів я щосили намагаюся перетворитися на скромного, зразкового синтетика.

Я ходжу на роботу. Відпочиваю. Після енергогодини виходжу на вулицю, п’ю енерджі-дрінк і веселюся разом з усіма. За гарну роботу мене переміщують на платформу 1001/007 — на два крихітні кроки ближче до центра екрана.

А коли засинаю — під ранок, — сняться жахіття. Мене викидають зі сто другого поверху. Падаю, силкуюся злетіти — і ніяк не можу. Зустрічний потік повітря ламає руки, крила…

Я прокидаюся від болю. Пальці зведено судомою.

Довго лежу без сну. Небо світлішає. Згадую слова Римуса: «Зовні це просто нічний клуб, аби очі замилити. За законом, клуби відкрито з нуля годин п’яти хвилин, та все найголовніше відбувається раніше… Вони не чекають на енергогодину. Вони не підключаються до роз’ємів. Вони добувають енергію самі. Це зветься диким ритуалом. Якщо ти така ж, як вони, сила ритуалу дістанеться тобі також».

А якщо ні?!

Чи хочу я бути такою, як укритий рубцями Алекс? Як його старший товариш, той, що холоднокровно звелів мене вбити?

Чи хочу я бути синтетиком?

За вікном прокидається місто. Цокає чоботами вранішній патруль. Шерхотить мітла двірника, порипують педалі.

Припустімо, прийду я в цей клуб до опівночі. Побачу енергетичний ритуал… припустімо, це гарно й стильно. Але ні краплини мені не дістанеться, бо я синтетик і синтетиком помру! Дуже скоро помру, до речі. Пропущу підключення… не одержу свого пакета… до наступної енергогодини можу й не дотягти. Забракне сил!

Я валяюсь у ліжку до полудня. Потім над силу встаю. Над силу обідаю. Змушую себе розім’ятися. Ось і день проминув — час на роботу…

У натовпі перед прохідною я зустрічаю білявого Миколу. Він страшенно радіє. Мало не кидається цілуватися.

— Де ти пропадала?! Я тебе шукаю, шукаю… Всіх пікселів про тебе розпитую…

— Оштрафували мене.

— Та я знаю… Слухай, ходімо погуляємо сьогодні після роботи? Або краще — після енергогодини? Як ти на це?

Він бере мене за руку. Усміхається. Дивиться в очі. Він закоханий, і давно: з тієї першої миті, як я гаркнула на нього з платформи: «Заблукав?!»

— Миколо, — кажу я несподівано. — А що б ти заради мене зробив?

Він губиться лише на секунду.

— На руках можу пройти від прохідної до рогу.

— Ні, це не те. Скажи… якби я попросила. Ти віддав би мені… свій енергопакет?

Ефект дивовижний: йому ніби ляпаса дали. Він червоніє. Потім блідне. Випускає мою руку.

— У мене немає запаски, — каже дерев’яним голосом.

— А якби була?

Він робить крок назад. Відводить очі.

— «Якби» не буває. Запаска або є, або її нема. У мене нема.

— А мамі своїй ти віддав би пакет? Хоча б півпакета? Хоча б двадцять енерго?

— У мене немає мами! Я у виховному будинку виріс.

— А… другові?

— Не розумію, про що ти, — бурмотить він. І за мить пірнає в натовп, наче побачив знайомого.

Я дивлюся йому вслід.

* * *

Після роботи наводжу лад у себе в кімнаті. Викидаю зі схованки дротинки й пластмаски від розібраних навушників. Відношу інструменти у комірчину, в спільну скриньку. Мию підлогу. Прибираю на столі. Ретельно застеляю ліжко. Всі ці дії допомагають зосередитися.

Це буде сьогодні. Скоріш за все, я вже не повернуся.

Виходжу з дому за півтори години до опівночі. Клуб, про який казав Римус, розташований там же — в дільниці хмарочосів, у Зламаній Вежі. Вона зруйнувалася, коли мені й п’яти років не було, та я все ж пам’ятаю, який тоді здійнявся рейвах.

Там, де впала вежа, відтоді склади й звалища. А де-не-де — завали бетону й скла, цегли й арматури. Все це так і не змогли розібрати.

Рештки вежі стирчать, як гнилий зуб. Вона переламалася якраз на двадцятому поверсі. Кажуть, там був вибух.

У Зламаній Вежі живуть люди. Погано живуть: води немає зовсім, вікна забито жерстю, вітряки не працюють. А нагорі, на колишньому двадцятому поверсі, — нічний клуб. Зветься, звичайно ж, «Зірваний дах».

Знову здиратися сходами! Невисоко. Вище за двадцятий мені заборонили підніматися — що ж, будемо вважати, що я послухалася поради… На сходах темно. Дістаю з кишені старенький динамоліхтарик, розкручую над головою. Лампочка тьмяно світиться, я бачу сходинки, завалені битою цеглою. В самому центрі — акуратна стежка. Тут ходять, і ходять часто.

На одинадцятому поверсі мене обганяє гурт незнайомих хлопців і дівчат. Я притискаюся до стіни, щоб дати їм дорогу. Вони крадькома мене розглядають. Вигляд у них не войовничий — вони самі розгублені й трохи бояться, але хизуються одне перед одним.

Їхні голоси і нервовий сміх віддаляються вгору по сходах. Я йду далі. За хвилину мене випереджає закохана парочка. Вони йдуть і сваряться на ходу. Дівчина пошепки кидає хлопцеві в обличчя: «Тобі що, жити набридло?»

Минає кілька хвилин, і я чую, як закохані йдуть назад. Пробігають повз мене, навіть не глянувши. Стукіт їхніх підошов стихає внизу…

— Стій.

Із темряви назустріч виходить людина. Обличчя затулене чорним шаликом. Мені в очі б’є промінь динамо-ліхтарика — із тих, що працюють на еспандері.

— Чого ти прийшла?

Я пригадую, що мені казав Римус.

— За дикою енергією.

— Ти синтетик. Іди вниз.

Його рука ритмічно стискає кільце еспандера. Ліхтарик спалахує поштовхами — в такт ударам мого серця.

— Хто ти такий, щоб мене проганяти?

— Схаменися, дурепо! От-от енергогодина! Ти здохнеш без свого пакета!

Він повторює те ж саме, що п’ять хвилин тому казала я сама. У животі в мене холодно й порожньо.

— Не здохну.

Він мовчить. Потім відводить ліхтарик.

— Що ж, дивися, сама схотіла…

І пропускає мене. Я піднімаюся далі.

До енергогодини залишається хвилин двадцять, не більше. При всьому бажанні мені вже не добігти назад, не підключитися вчасно. Вибір зроблено…

Сходи закінчуються. Я відчуваю вітер. Озираюся; темне місто лежить унизу. Ледь помітні обриси вулиць: десь світяться динамоліхтарі, десь мерехтять віддзеркалювачі. Біля підніжжя Зламаної Вежі — цілковита темрява. Над головою — абсолютно чорне небо.

Іззовні вежу оточує балкон, навряд чи він був тут до вибуху, скоріш за все його збудували вже згодом. Він ажурний, спаяний із арматурних прутів. Поруччя нема. Але й іншого шляху немає: я