Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Я розплющила очі й побачила Бріджет.

— Привіт, — сказала я. — Хочеш кавуна?

Бріджет взяла скибку і відкусила шматок.

— Без насіння?

— Без. Шкода, а то могли б влаштувати змагання, хто далі плюне.

— Які в тебе завдання на сьогодні? — запитала вона.

— Мені треба лише погодувати Марту і полити всі рослини, особливо помідори.

— Я погодую Марту, — сказала Бріджет, сідаючи на перила. — Я звикла про неї піклуватися.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли твоя бабуся від’їжджала навесні. Її не було місяць, і я годувала Марту. Вона була з тобою?

Бабуся. Бабуся навесні була з нами. Я пам’ятала, що вона лишилася після похорону, коли всі роз’їхалися по домівках. Але вона була з нами лише декілька днів, хіба ні?

— Вона була з нами цілий місяць?

— Так. Ти не пам’ятаєш?

Я похитала головою.

— Ні.

Бріджет пішла у будинок по Мартин корм. Я лишилася сидіти, притискаючи до себе холодну миску з кавуном. Бріджет повернулася з котячими мисочками і поставила їх біля порога. Марта, сердита на мене за те, що я сіла, замість того, щоб спершу її погодувати, підкралася до порога і взялася за сніданок.

Бріджет перелізла через перила.

— Ти куди? — запитала я.

Вона не відповіла і зникла на хвилину. Я чула її хихотіння. А потім на мене полилася крижана вода!

Я зістрибнула з гойдалки, впустивши миску з кавуном.

— Тобі вже краще? — запитала Бріджет, погрожуючи мені шлангом. — Нумо поливатися. Це буде весело.

Незабаром земля навколо квітів перетворилася на багнюку, а трава чвакала під нашими голими ногами. Ми бігали й верещали, аж поки не змокли повністю. Через якийсь час із вікна кухні з’явилася бабусина голова і крикнула, щоб ми перестали марнувати її воду і руйнувати її газон. Ми вимкнули воду і всілися на суху траву на подвір’ї Бріджет. Стало спекотніше, ми зауважили це аж тепер, коли перестали поливатися.

Мейбл побачила нас у вікно своєї кімнати і вийшла надвір.

— Можна з вами погратися? — гукнула вона.

— У що ти хочеш гратися? — запитала Бріджет.

— У «дім».

Мейбл явно розраховувала на наше «так», бо в руках тримала три ляльки.

— Бо, — сказала вона, вручаючи одну з них Бріджет.

Другу притискала до грудей.

— Дженні, — пояснила, показуючи на неї.

Третю віддала мені:

— Брюссельська капуста.

Ми з Бріджет розсміялися, але Мейбл говорила серйозно:

— Нам треба знайти для них якусь їжу.

Ми взялися збирати листя, жолуді, траву — те, що могло бути їжею для ляльок. Коли ми почали гратися, у мене знову заболів живіт. Мейбл зробила вівсянку для свого немовляти, а Бріджет оголосила, що робить піцу. Набрала на нашому подвір’ї трохи багнюки для соусу, розподілила по фрізбі і стала посипати травою-сиром.

— Що ти готуєш, Обрі? — запитала Мейбл.

— Я ще не знаю, — відповіла я, дивлячись на кленові листки, розкладені на колінах.

— Тату, ми зробили для тебе ресторан!

— Та невже? Знову?

Стіл уже накритий. Я тягну тата за руку до столу, і Саванна дає йому меню з нашкрябаними червоним фломастером каракулями.

— Я хочу стейк.

— У нашому ресторані не подають стейки, пане, — кажу я, ввічлива офіціантка.

— Добре, — він знову перечитує меню. — Риба-меч?

Шеф-кухар Саванна занепокоєно дивиться на мене, а потім вирішує самостійно залагодити цю справу. Вона голосно шепоче татові на вухо:

— Серед нашої іграшкової їжі немає таких страв.

Тато повертається до мене:

— Що б ви мені порадили?

Саванна знову щось шепоче татові на вухо.

— Гамбургер, будь ласка, — каже тато.

— Один гамбургер, — повторюю я. — Зараз принесу.