Читати книгу - "Люба Елен із Бріджсвіла"

— Ні, ні і ні! — говорила вона. — Лише повідець і лише контроль!

— Мамо, але ж Гледіс — розумна собака! — відговорювала її Велла. — Просто ми її полишили, і від самотності вона втекла. Якщо повернути любов і увагу, якими її оточили, то не потрібні ні повідець, ні контроль.

— Я згоден з тобою, Велло, — сказав містер Мітсвуд. — І тепер щодня братиму Гледіс із собою в школу юнг. Виділимо їй містечко. Нехай там буде присутньою і спілкується з юнгами. А під час перемінок вона може погратися з дітворою.

— Ура! — закричала Елен, а Гледіс, яка до цього мовчки лежала у своєму кутку, раптом піднялася і, махаючи хвостом, голосно загавкала.

Місіс Мітсвуд сплеснула руками від подиву і промовила:

— Мені здається, ця собака краще за нас розуміє, що відбувається в домі.

Наступного дня за ворота вийшли не лише містер Мітсвуд і Елен, але й Гледіс, яка гордовито супроводжувала їх у школу юнг. Всі слухачі школи, а їх було десятеро, зустріли прибулу Гледіс голосними криками. Вона розташувалася поруч із кафедрою так упевнено, що всім стало зрозуміло, де буде її місце. Щоправда, викладачі, які читали лекції, декілька разів спотикалися об Гледіс.

Чи вчилися юнги в’язати морські вузли, чи зубрили назви вітрил, вивчаючи їх на макеті яхти, вона всюди сунула свій вологий ніс, але ніхто жодного разу не прогнав її. А коли прийшла обідня пора, своїми бутербродами з новим слухачем поділилися всі: рівно десять шматків хліба, намазаних паштетом, лежали перед Гледіс.

Увечері, коли наша трійця повернулася додому, виявилося, що на них очікує сюрприз. З улюбленого крісла Елен підвелася елегантно одягнена жінка з дуже красивим обличчям і довгим чорним волоссям.

— Тітка Памелла приїхала! — радісно закричала Елен.

— Добридень, любі родичі! — промовила Памелла, обнімаючи за плечі Елен і тиснучи руку містеру Мітсвуду. — Як поживаєте? Ах, як же ти виросла, люба Елен. А ви все такий же, дядечку Нік!

— Добридень, племіннице, — відповів містер Мітсвуд. — Давно ми з тобою не бачилися. А ти все гарнішаєш…

— Ну, ви мені лестите! — сказала Памелла. — А от і твоя кузина, люба Елен. Її звати Джейн.

І вона підвела до Елен худеньку дівчинку років шести з великими сумними очима.

— Я завжди мріяла мати сестру, — промовила Елен. — Я дуже рада.

— Джейн дійсно доводиться тобі троюрідною сестрою, — зауважила тітка Памелла. — Я сподіваюся, що ви полюбите одна одну, і ваша дружба буде такою ж міцною і довгою, як у нас із кузиною Веллою. Чи не так?

— Так, ми виховували тебе в нашому домі, як рідну доньку, — сказала з образою місіс Мітсвуд, — а ти з’являєшся у нас раз на чотири роки і найчастіше задля того, аби позичити грошей. Навіщо ж ти тепер приїхала?

— Давайте відкладемо наші дорослі розмови, — тактовно перервав дружину містер Мітсвуд. — Нехай діти повечеряють і йдуть у дитячу, подивляться книги та іграшки, помалюють, послухають музику. Ти любиш малювати, Джейн?

— Люблю, — кивнула та головою.

Вечеря пройшла не дуже весело. Дорослі більше мовчали, а Елен спідтишка роздивлялася тітку Памелу, яка їй дуже подобалася. В останній приїзд родички Елен так прив’язалася до красивої тітки Памели, що одного разу запитала у батька:

— Тату, а коли ти женишся на тітці Памелі, адже вона така шикарна!

Це дуже збентежило Симона, розсмішило Веллу і містера Мітсвуда, однак образило місіс Мітсвуд, яка потім довго пояснювала Елен, хто її мама і тато.

Після вечері дівчаток провели в кімнату Елен. Їх супроводжувала Гледіс.

— Це ваша собака? — запитала Джейн. — Вона схожа на крокодила.

— Неправда, — запально відповіла Елен. — Наша Гледіс — розумна і красива. Я раджу тобі бути з нею в гарних стосунках і не говорити про неї недружньо, адже вона все-все розуміє. Одного разу вона порвала брюки Кірку-жадюзі за те, що він дражнив її і обзивав.

Джейн фиркнула, однак покосилася на Гледіс із побоюванням.

Елен мимохідь показала Джейн усякі цікаві речі в кабінеті діда, у тому числі, червоний оксамитовий альбом зі старими фотокартками, де містер і місіс Мітсвуди були зображені молодими, а кузини назавжди лишилися маленькими дівчатками.

Потім сестри перейшли у дитячу кімнату, яка вразила Джейн. Вона із захопленням обдивлялася диванчик Елен, обтягнутий цвітастою тканиною, який так і вабив прилягти відпочити, маленькі подушечки-думки, щедро оздоблені тасьмою і рюшами, письмовий стіл з великою кількістю зручних шухлядок, де зберігалися різні милі дрібнички, адже без них не може обійтися жодна маленька дівчинка.

Потім Джейн підійшла до дошки, де були приколоті кнопками численні малюнки Елен, і довго розглядала малюнки: нарисованого під новорічною ялинкою Санта-Клауса… великого метелика, що правдоподібно всівся на фантастичну квітку… величезного різнокольорового восьминога в оточенні морських зірок, водоростей і червоних коралів.

Переводячи погляд на пензлі у маленькому глиняному глечику, коробки з фарбами, що лежали на столі впереміш з олівцями і ластиками, Джейн, зітхнувши, промовила:

— Тобі дуже поталанило з батьками. У мене немає такої кімнати, і малюванню мене ніхто не вчить.

— У мене звичайнісінька кімната, — відповіла Елен, а потім, подумавши трохи, заспокійливо зауважила: — Зате у тебе дуже красива мама.

— Так, красива, — промовила Джейн, водячи пальцем по краю столу. — Знаєш, а я, мабуть, залишуся у вас жити. Так сказала моя мама, адже вона має поїхати далеко-далеко, у місто Чикаго. Їй запропонували там роботу, однак вона не може взяти мене із собою.

— Чудово! — щиро зраділа Елен. — Хоча у мене є два друга, це буде просто прекрасно, що ти у нас залишаєшся. А де ж ти спатимеш?

Елен роззирнулася навколо, вибираючи місце для другого дивана.

— Так, — сказала вона, — у тебе буде точно такий же диван, а бабуся зшиє на нього точно такий же чохол. А меблі дідусь переставить. От і буде, де розміститися.

І дівчата з вогниками в очах почали розповідати одна одній, як уявляють їхню кімнату на двох.