Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

попрямував до краю лискучої палуби і нахилився над поруччям. Оскільки вітер був сприятливим, усі гребці зібралися на палубі, раби й вільні люди разом; татуювання на тілах рабів палали, немов орнаментовані прикраси, на руках красувалися обручі з ретельно обробленого олова. Вони сиділи в тіні вітрил, граючи в нескінченну гру лондо, складну й захоплюючу вправу на вдачу. На дошках під ними було крейдою нанесено знаки, і на них вони кидали маленькі шматочки слонової кістки, спочатку торкаючись ними до своїх голів на пошанування Куїдви, Бога Оракулів. Деякі йшли ще далі: вони молилися до Ітнессе, Богині Моря, або до Ангела Мирхавлі, захисниці кораблів, чия вкрита золотом статуя височіла, мріючи, на носі судна. Ангел був сумним і суворим, зі справжнім людським волоссям і дерев'яною чашею в ногах; молячись, морці плювали в цю чашу і називали це «жертвуванням прісної води». Коли котрийсь з чоловіків біг виконати цей ритуал, вимащені крейдою підошви його босих ніг так і блискали, а решта гравців реготали і всіляко ображали його, вправляючись в дотепності.

Я вийняв зі своєї торбини книжку і прочитав: «Приходьте ж, армії зі скла. Приходьте з надр, де сіль яриться, пустіть на волю свої крики в мушлю вітру». Всю цю подорож я читав морську поезію з потріпаної й такої дорогої мені копії Олондрійської Лірики, яку мій метр послав зі мною в дорогу. «Приходьте з конями ночей, із білими морськими леопардами, і з вежі хвиль / кидайте в груди берега свої летючі прапори зеленого вогню». Я постійно читав: при сонячному світлі, що сліпило очі, при місячному світлі, що їх напружувало, упивався музикою північних слів і нескінченною далиною моря, самотній і щасливий, у тузі за тим, кому я міг би розкрити думки свого серця, у сподіванні, що побачу на власні очі морський світлоокий народ, що жене свої вівці. «Бо є світ під морем, — пише Елатуїд Мандрівник, — який населений і наповнений тваринами й птахами, схожими на тих, що на поверхні вод. Є в ньому діви прекрасні з довгими прозорими плавниками, безкінечно женуть вони своїх білих овець з одного кінця моря в інший…». Сам Фірдред Бейнський, що з-поміж усіх авторів найбільш суворо дотримувався фактів, пише, що в Морі Звуків його корабель зазнав переслідування з боку іншого корабля; отой інший корабель був під морем, ковзав його протилежною поверхнею, так що Фірдред бачив лише його темне дно: «Його вітрила були за межами цього світу». В Тінімаветі побутують незліченні казки про морських упирів, привиди потопельників та про магічних риб і принцес тих королівств, що під морем. Мені було цікаво, чи не побачу кого-небудь з них отут, де море бувало найбільш штормовим — якщо раптом уночі впіймаю на глибині світло примарного смолоскипа. Але ніякого такого видіння я не побачив, хіба що у снах, коли, збуджений і виснажений поезією, стояв на палубі й спостерігав за танцями світлячків, а насправді упирів, або вловлював здалека, як здіймається моторошна гора: синій кит, що його морці звуть «стегном білого велетня».

Наді мною, на верхній палубі, сиділи острівні крамарі: люди рівного зі мною рангу, хоча серед них не було настільки ж молодих, як я. Там вони цілі пообіддя позіхали під шкіряними тентами, що лопотіли на вітрі, цмулили настоянку з чайних горняток, віщували напрямок вітру, а слуги змащували їм волосся олією. Ілаветійці помалу попивали слабке рисове вино своєї країни, пальці рук і ніг їм фарбували у насичений темно-рудий колір; запах диму паленої хни перебивався ароматом їхніх бейнських сигар, у той час як один з них твердив, що запах хни може змусити його плакати через ностальгію. Я зневажав їх за це позерство, за ці зітхання за рідними лісами і національними стравами, що поєднувалися з хизуванням своїм знанням північної столиці. Ніхто з них не знав стільки, як я; ніхто з них не розмовляв олондрійською мовою; в їхніх дурних головах не було ані найменшого розуміння півночі. Хлопчик-олондрієць, який щовечора ставав коліньми на подушечку і співав для їх задоволення, з таким же успіхом міг співати до вітрил або в порожню ніч: гадаю, крамарі отримали б більше задоволення, якби їм танцювала якась дівчина з південного Тінімавета, грубо намащена охрою і зі скойками мідій у волоссі.

А хлопчик тим часом співав про жінок і сади, про війни в Броджіарі, про пагорби Тевроана. Він знав пастуші пісні з Кестеньї та грубі рибальські пісні Калки. Срібні дзвіночки, почеплені до його гітари, супроводжували гру ніжними звуками, і ця музика долинала туди, де я сидів під вигином верхньої палуби. Я сидів там самотою і ховався, обвивши коліна руками, а наді мною ляскали і бралися брижами вітрила; сидів на вітрі, сидів у темряві. З палуби наді мною долинало уривками бубоніння: там під лампами сиділи крамарі, обхопивши свої горнята скоцюрбленими пальцями. Зі щогл і снастей над нами сіялося тьмяне світло ламп; носовий ліхтар мрів блідим, далеким маяком у темряві; все довкола було химерним, рипіло і рухалося, повнилося ненастанним вітром і далекими криками морців, які платили свої програші в лондо на носі судна. Хлопчик вривався у повітря, в якому так любив бути, його солодкий голос пронизував ніч, виводячи широко відому пісню, приспівом якій слугувало: «О Бейне, місто мого серця». Я сидів зачарований, геть далекий від своїх богів, покинутий на волю хвиль у цій посудині з прянощами, у зітханні Півдня, у сітях зірок, що творили свій колообіг, у країні дельфінів.

* * *

На півдорозі нашого плавання упав штиль. Галерні раби гребли, під власний хрипкий спів, під небом кольору куркуми. Ардоньї розгорнувся, як сонний дракон, над глянцевим морем, і коли я стояв на своєму звичному місці на палубі, шиєю стікали струмки поту. Сторінки моєї книжки никли у цій спеці, букви танцювали перед очима, і я читав кожен рядок знову й знову, занадто очманілий, аби розуміти слова. Я підняв голову і позіхнув на весь рот. У цей момент моє око вловило якийсь рух, якийсь об'єкт, чорний аж до жучиної чорноти і блискучий на сонці.

Це було заплетене в коси жіноче волосся. Вона піднімалася з нижніх палуб. Я закрив книжку, стривожений незвичайністю образу: жінка, острівна жінка з волоссям, заплетеним в