Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— А що було з нею робити? — дуже сумно запитав Гриша. — Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе — це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх — тільки на вихід, тільки в портал...

Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:

— Якби я не чухалася так довго... Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні...

— Ти куди? — з підозрою запитала Ліза.

Перш ніж дзвонити, я вийшла в коридор і причинила за собою двері кухні.

— Лебедєва, мені ніколи, — сказала Настя. — Я на пари.

— Як ти почуваєшся?

— Прекрасно! Прямо камінь з душі.

— Послухай, Павлик, він насправді...

— Та пішов він, — відгукнулась моя сусідка, і в голосі її не було ні туги, ні розпачу, ні злості, жодної емоції — супутниці небайдужості. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.

— Він тебе любить!

У телефоні заревів Настин фен для волосся — я впізнаю його з тисячі, в минулому житті цей фен був пароплавною сиреною.

— Бувай! — крикнула Настя. — Мені через хвилину виходити!

Я побачила, що двері в кухню відчинені й Ліза стоїть на порозі.

— Не треба себе гризти, — почала вона тоном старшої мудрої подруги. — Якби ти не знайшла вчасно цю Тінь — вона б і далі крутилася коло універу й смоктала б з людей любов.

— Тому ти врятувала багато людей, — додав Гриша з-за її плеча.

— І взагалі, тебе треба поздоровити — ти тепер працюєш у службі Доставки! — Ліза взялася тиснути мені руку. — Вітаємо!

Я видавила усмішку:

— Дякую... Мені сьогодні на першу пару. Я піду?

Двір тонув у зелені. Стояла тиша, несподівана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графіті — не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’єра.

— Вибачте, — запитала я в неї, — що це за район?

Вона подивилась на мене, і в її очах я побачила своє відображення: непутяще дівчисько, скоріше за все, наркоманка, цілу ніч прогуляла на чужій квартирі й навіть не пам’ятає де!

Страшна думка змусила мене нервово зібратися:

— Вибачте, а це взагалі... Москва?!

Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пішла, не сміючи вимагати відповіді, але тут мене гукнули від під’їзду. Ліза йшла по доріжці — свіжа, наче й не було безсонної ночі, у джинсах і у футболці.

— Ходімо. Я тебе підвезу.

У неї була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусідських машин так щільно, що я спершу подумала: тут не виїхати.

Ліза сіла за кермо й, не повернувши голови, а тільки по дзеркалах, вибралася за кілька секунд — чітко, сухо, професійно. Я мовчки позаздрила.

Ми виїхали на вулицю, назва якої мені нічого не говорила. Утім, з усієї Москви я знаю всього кілька районів.

— Ці картини у вас — вони Гришині?

— Подобається? Його.

— Він художник?

— І це теж.

Вона раптом усміхнулася:

— А ти добре тримаєшся. Прямо стійкий олов’яний солдатик.

— Я?!

Спритний позашляховик «Мерседес» грубо підрізав нас посеред вулиці.

— Через таких паскуд люди б’ються, — Ліза пильно подивилася «Мерседесу» вслід.

Я побачила, як під її поглядом вминається поліроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикається й кривиться бампер. Машина була метрів за двадцять перед нами; водій вильнув, од несподіванки додав ходу — і майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як він бродить навколо своєї тачки — нахабний пацан, що серед білого дня одержав щигля по носі...

— Розрив шаблону, — пробуркотіла Ліза. — Іншим разом подумає.

— Ти даєш, — я закашлялась.

Ліза кивнула:

— Ненавиджу цих... з купленими правами. Один такий Гришу був збив.

— Коли?!

— Давно. Гриші було дванадцять років. Майже два місяці в комі. Думали, не видряпається.

Вона спритно обігнула пробку коло світлофора — по вузькій доріжці за гаражами, і видно було, що вона це робить не вперше і навіть не всоте.

— А ти думаєш, як Гриша уляпався в Темний Світ? Отак і потрапив. Усі ми з міткою... У тебе що було?

— Та так...

— Потім розкажеш, — легко погодилася Ліза. — Тебе до якого корпуса підвозити?