Читати книгу - "Байки проти ночі"

Богдана з ногою в гіпсі, який лише у крайньому разі залишав своє ліжко — сидів на стільці в куточку для ігор, заглибившись у якусь книгу, і з першого ж погляду нагадав мені серйозного, розумненького Знайку з творів Миколи Носова. Чудово ілюстроване видання «Незнайка на Місяці», за яким у наші дні зняли повнометражний мультфільм з використанням тих самих мальованих типажів, було в ті часи однією з моїх найулюбленіших книг), я з великим нетерпінням почав чекати нічного «хрещення» новачка.

І, повірте, я був такий не один, бо ж потіха обіцяла вийти значно цікавішою, ніж минулого вечора. По-перше, хлопець набагато старший за мене, то ж його реакція ще більше цікавила решту членів «сухотного племені». По-друге, і, мабуть, найважливіше — він мав зайняти місце Антона під тим самим вікном, де… ну, розумієте?

Я був настільки захоплений майбутнім іспитом, мені так нетерпілося, що вирішив сам постояти «на шухері» біля дверей палати після вечері, поки наші досвідчені фахівці розв’язували «технічні питання» щодо організації цього страшенно важливого заходу. А Тарас з Тхориком намагалися затримати «новенького» у довгому коридорі під якимось надуманим приводом. І, схоже, не надто успішно, оскільки хлопчисько, мабуть, щось запідозрив, не повіривши їхньому бездарному фарсу. Тому моя участь була зовсім не зайвою, і я сповнився гордості від власної значущості. Дивно, але тільки минулої доби…

Потім настав час відбою, і Андрій сказав:

— Ромо… чи як тебе там, ти віриш у привидів?

* * *

Ні, він не вірив — до тієї миті, поки штора над його головою не ворухнулася й не поїхала зі зловісним шурхотом, оголюючи темне вікно, а я не відчув миттєве deja vu.

А ось тепер він вірив. Напевно, ми всі трішечки повірили. Ромка зблід так, що сам став схожим на маленьку примару. Секунду, може, дві він сидів нерухомо. І раптом завив. Від його виття по моєму тілу забігали мурашки. А потім він пірнув з головою під ковдру (мабуть, його дуже злякала власна зміна світогляду, що привиди, хе-хе, все ж таки існують, бо він навіть не здогадався просто втекти від вікна). І закричав:

— Інго! І-інго! І-ікк!..

Ми так і не дізналися, що чи кого він мав на увазі. Пізніше я думав, що, можливо, Інга — це його старша сестра, а може, її зовсім не існувало.

— А, чорт! — схопився Андрій, дивлячись на двері палати. — Зараз прибіжать… Та заткнися ти, заради Бога!

Незабаром навколо ліжка новенького утворилася маленька юрба. Той продовжував видавати своє «Інго! І-ікк! Інго!», і, здавалося, що це надовго, можливо, навіть до ранку.

Ігор спробував добратися до малого в окулярах через ковдру, але тому якось удавалося тримати оборону. Зрештою, до Ігоря підключився Андрій — старші пацани були схвильовані набагато сильніше, адже їм влетіло б по перше число.

Лише Ренату було, як завжди, начхати: він навіть не рушив з місця і спостерігав за тим, що відбувається, з іронічною посмішкою, закинувши руки за голову.

Нарешті пощастило витягти Ромку назовні (хтось здогадався ввімкнути маленького світильника, казенного з вигляду, що висів на стіні поруч з куточком для ігор), та він досі повторював «І-інго, Інго», щоправда, тепер набагато тихіше.

— Ми просто пожартували, — сказав Андрій. — Зрозумів? — і показав нитку, прив’язану до штори: — Ось що це було. Жодних привидів.

Ромка знову начепив на ніс окуляри, що звалилися, але озирався навколо так, немов не міг уторопати, як він тут опинився.

— Нитка, ясно? — повторив Андрій, дивлячись на нього зі зростаючою тривогою. — Нитка…

— І-інго? — запитав малий.

— Блядь! — закотив очі Ігор.

— О дає! — устряв Тхорик, витріщившись на застиглого у прострації Ромку з усіма симптомами хворої цікавості. — Він збожеволів!

— Здристни! — пхнув його Андрій. Тхорик, ображений, відійшов від ліжка. — А краще піди подивись, як там ці.

— Гаразд, — той поплентався до дверей і, висунувши спершу голову, шаснув за них. Недарма він був схожий на справжнього тхора.

До мене підійшов Тарас.

— Ти колись таке бачив? — він кивнув у бік новенького.

Я похитав головою.

— Ні. Але, здається, знаю що з ним. Це називається «шок». Я десь чув: таке буває, коли дуже налякати. А ще можна залишитися заїкою на все життя.

— Справді? — Тарас замислився. Поки він мовчав, до нас продовжували долітати позивні планети Земля на супутник «Привид — 1» з кодовим ключем «Інга», щоправда, усе тихіше й рідше. Навіть я відчув помітне полегшення.

І раптом хлопець заволав іще сильніше, та так, що ми всі підстрибнули, наче одержали під зад легкий електричний розряд.

Я перебрався в кінець ліжка, щоб дізнатися у чому ж річ. Але нічого особливого не помітив. Ромка, як і раніше, сидів на ковдрі, ніхто його й пальцем не торкнувся — я впевнений, бо нікому таке б і на думку не спало після всього того, що трапилось. Тільки його погляд, мабуть, став уже осмисленим. Зважаючи на все, він повільно починав повертатися до рідної і зрозумілої реальності. Андрієві з Ігорем нарешті пощастило щось донести до його свідомості. Вони продовжували терпляче переконувати його, знов і знов демонструючи прив’язану до штори нитку.

Ось тут Тарас і помітив, що Тхорик довго не повертається.

— Це погано, — сказав він. — Якщо ті дві щось почули…

Він мав на увазі медсестер. У