Читати книгу - "Роман з містом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Магда відзначила подумки, що її подруги не тільки талановиті, а й по-справжньому вродливі дівчата. Обидві – чорняві, тільки Дарина мала світлі очі й гострі, аскетичні риси обличчя, а Дора – класична красуня, кругловида, з навдивовижу правильним профілем, величезними чорними очиськами й довгими– довгими густими віями. Недарма ж проноза Шандор умовляв її хоч трохи побути його натурницею!
– Магдо, як добре, що ми зустріли тебе!
– Ідемо на каву. День такий якийсь…
– Типовий львівський день!
– Ходімо з нами!
– А ти, до речі, куди збиралася?
– До хлопця?
Магді стало смішно:
– До бібліотеки.
Вони також розвеселилися:
– Встигнеш!
– Пішли до «Утіхи».
– Куди-куди?
– Та не до кіна! Це нова кав’ярня. За бернардинським собором.
– Нова? Назва якась…
– Ти ж не до назви йдеш.
– Назва як назва, не вередуй!
– Може, краще до Самуїла Райха? До Ринку недалеко…
– Йой, туди тільки учні ходять!
– Не вередуй! Не тільки!
– А ми вже не учні?
Магда видихнула з ледь помітним роздратуванням:
– То нас кава цікавить чи товариство? Кава!
– Товариство! – відповіли Дара й Дора майже одночасно і засміялися.
– Якщо кава, то ходімо в «Рому». Там стільки всяких сортів!
– Магдо, ми хотіли саме в «Утіху». Подивитись, як там.
І вона погодилася.
Утрьох вони пили непогану-таки каву. Дівчата жартували, згадували Магдиних братів, заздрісно натякали на закоханого в неї Матея Бацевича. Магда заспокоїлася на думці, що заміжній жінці найкраще бути акомпаніаторкою, не більше. Але Дарії Кравцевій та Дорі Рапоппорт про це не сказала. Лише призналася:
– Почула сьогодні випадково, як Левицька з Байловою вас нахваляли. Станете відомими піаністками – мене не забувайте.
– От скромниця знайшлася! Та ти серед нас – найкраща, і сама це знаєш, – чорні Дорині очі не вміли брехати.
Невже вона так думає?
А Дара зітхнула:
– Ох, а мене Байлова лаяла сьогодні. Я й справді не дуже добре підготувалася.
– Що ж ти робила? Га-а-а? Кажи, як на сповіді!
– Та ну вас! Просто полінувалася. Погода така…
– А звуть погоду Олександром…
– Неправда!
– Дивись, почервоніла! Правда!
– Помиляєшся, Дорочко. Це Магда закохалась, а я… Мені на таке часу нема!
– Ти й справді не про хлопця мрієш, а про славу?
– Схаменися! Про яку таку славу?
– Про ту, що над фронтоном Опери – з крилами й золотою гілкою.
Дара зітхнула:
– Рано нам у перший рік навчання про славу думати…
– Краще про танцювальні забави та карнавали! Ви чули, які бали й бенкети в літературному клубі вирують?
– На Коперника?
– Авжеж.
– От би хто запросив…
– Молода ти ще по бенкетах швендяти!
– Там не швендяють, а розкошують.
Подруги піднесли настрій Магди, і додому вона прийшла майже спокійна. Уже повернувши на свою вулицю, згадала, що так і не навідалася до бібліотеки. Нічого, іншим разом.
На сходах почула, як батько голосно й сердито каже:
– А все тому, що в нас батяри й кримінальники – трохи не народні герої! Робінгуди місцеві! Занепад моралі, панове! Скажи Касі, щоб менше крутилася серед симпатиків совітського інтернаціоналізму, то й не буде їй такого… – побачив Магду й зблиснув усмішкою Савонароли[12].
– Тату, що трапилося?
– Нічого особливого. Менше треба по різних гадючниках вештатися!
– А хто вештається? Кася?
– І вона також, але їй можна вибачити. Дівчина з села, ще не оговталась. А от тебе з Мареком бачили в непристойній ресторації – то вже казна-що!
– Хто це бачив? Коли-то Марек поїхав!
– Ти не крути, донечко, а добре подумай.
– Так, це, мабуть, пан Штаубе нас запрошував… Я вже й забула.
– А люди пам’ятають, – батько насварив її пальцем і пішов до кабінету.
Мати зітхнула:
– І не рада, що розказала…
– А що? Кася щось натворила?
– Ой, та нічого! Образили її вчора в кінотеатрі, та й по всьому. Я тобі коли ще казала: до того «Пасажу» пристойні люди не ходять! Щоб ані ногою туди!
– Коли це я в «Пасажі» була? Ромчик казав: там шапки здирають та у футбол ними грають.
– Отож.
– То куди ж іти?
– У «Гражину» або в «Казино».
– А в «Коперник»?
– Теж можна. Там пристойна публіка.
– А з Касею що?
– Тобі того не треба знати, донечко.
Цікава Магда не заспокоїлася, доки не розпитала Касі. А потім сміялася потихеньку у своїй кімнаті, бо під час кіносеансу хтось справив малу потребу в кишеню Касиного пальта.
– А ти? Нікого не покликала на допомогу? – здивувалася Магда.
– Що я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман з містом», після закриття браузера.
