Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

— Помиляєтесь! — серйозно відповів фламандець. — Я і сам можу зайнятися розробкою, а компаньйонів знайду в Леокіні скільки завгодно.

— У них катма грошей.

— Зате є мужність і тропічний гарт.

— Ну що ж, бажаємо щастя! — Беніссон намагався говорити спокійно. — В такому разі ми повертаємося, містер Брюггенсен!

— Щасливої дороги! — глузував фламандець. — Боюся тільки, що всі стежки в джунглях до самого Порт-Франкі вже забили шукачі алмазів і їх робітники!

— Ви розголосили наш маршрут?

— Яка наївність! Ви хіба ніколи не чули про сигнали барабанами? Я певен, що вся чорна і біла Африка від Арувімі до Уеле знає про кожен наш крок. Тому не комизіться. Треба швидше добратися до місця і, поки не нагрянула зграя жадібних шукачів, обгородити ділянку.

— Він має рацію! — умовляв Беніссон свого асистента, якому, здавалося, хотілось вчинити в джунглях великий скандал. — Зайдімо краще в намет, поки не впала роса. Я не відчуваю ні найменшого бажання схопити тут запалення легень.

— Завтра ми вийдемо з лісу! — запевнив Брюггенсен.

— Чудово! А що нас чекає за ним?

— Болото! Ви ще не раз пошкодуєте за джунглями, панове!

Сафарі прощалися з душним царством лісу без особливого жалю. Цьому була й причина. В багатоярусному тропічному лісі носильники завжди шукали чогось їстівного, хоча одержували вдосталь тапіоки і приправи до неї. А це призводило іноді до біди.

Одного разу старий носильник Мусумба помітив високо вгорі, майже під самим склепінням густо сплетених дерев, червоні плоди і миттю, розхитуючись на ліані, поліз угору, щоб дістати їх.

Раптом почувся жахливий крик. Водночас угорі зірвалося щось чорне, схоже на негритянську хижку, і, ламаючи гілки, стукаючись об стовбури дерев, продираючись крізь плетиво ліан, полетіло вниз. Над ним кружляв рій чорних з металевим блиском комах і гудів так, наче десь завели мотор.

— Шершні! — вигукнув Тіль Брюггенсен. — Чорні шершні! Тікайте!

Гніздо чорних тропічних шершнів, майстерно зроблене з якоїсь паперової маси, гупнуло між ящиками з вантажем, і тисячі отруйних шершнів, дуже небезпечних комах, звилися хмарою, щоб захистити своїх малят і запаси. Але все було потрощене і лежало в густій багнюці.

Ельза Вандермолен, яка багато чого знала про тропіки, тікала так, мов хотіла поставити новий рекорд з бігу. За нею щодуху мчав Брюггенсен, хоча після хвороби його все ще мучила задишка. Він з ходу плигнув у смердючу болотну річечку, яка протікала недалеко від табору.

Массіньї теж показав, що вміє добре бігати. Він досяг чорного заболоченого берега водночас з Баантумічо. Не роздумуючи, лікар і собі кинувся у воду.

— Я прихопив чемоданчик і похідну аптечку, — хекаючи сказав він. — Вона он там, між очеретом. Три чорні шершні можуть звалити й вола!

— З вогню та в полум'я, — кашляючи озвався Брюггенсен, — над нами шершні, а під нами личинки більгарціозів. У Ківі-Ківі можна вибрати хворобу на свій смак. Яку оберемо ми?

Почали підбігати й інші втікачі. Чорні шершні кружляли над ними грозовою хмарою. Від їхнього дзижчання аж бриніло повітря.

— У воду! — кричала Ельза. — Бризкайте на них! Ці чорні дияволи, не люблять води!

Та шершні не боялися води, і за якусь мить голови і білих, і негрів зникли під водою. Комахи з гострими, як голки, жалами атакували втікачів цілою армією. Під навалою розлючених ескадронів люди протягом двох годин то пірнали, то виринали… Температура води була нижча за температуру людського тіла. Шкіра у негрів посіріла від холоду, а обличчя білих стали загрозливо сині. Наважившись, лікар раптом вискочив з води, схопив чемоданчик і, вбігши назад у річку, розкрив його.

— Якщо на комах побризкати шпраєм, вони напевне втечуть, бо нерви у них містяться зверху, під самою шкірою. Спробуєш, Баантумічо?

— Гаразд, пане! — Негр добре натерся вонючим мулом і сильним струменем бризків двічі обдав войовничих комах.

Шершні, яких заслужено називають осами-розбійниками, безладно заметушилися, немов втратили здатність орієнтуватися, злетіли вгору майже до верхівок дерев і тут же, неживі, посипалися на замулений берег.

— Вперед, Баантумічо! — підбадьорив негра лікар. — У таборі ще є пляшка шпраю. Збігай туди! Тільки обережно. А втім, зачекай, і я з тобою!

Сонце вже сідало, коли, тремтячи від холоду, втікачі повернулися в табір. Вони згребли шершнів у палаюче вогнище, біля якого, задоволено всміхаючись, стояли Баантумічо і лікар Массіньї. Ельза Вандермолен запевняла, що тепер навіть найлютіші шершні поводитимуться з ними миролюбно.

Самуель Беніссон, намагаючись губкою стерти з себе бруд після примусового купання, спитав:

— А хіба є ще лютіші?

— Аякже, звичайно! Це ж чорні! Коли б напали сталево-сині, ви так дешево не відбулися б.

У вогнищі потріскували очерет та личинки шершнів. Массіньї, як завжди, робив Ельзі профілактичні процедури проти слимаків-п'явок і малярії.

Ополудні наступного дня передові загони експедиції вибралися з задушливих джунглів на невисокий піщаний пагорок, і перед ними, відкрилося безкрає море очерету, що хвилювався від подиху вітру. Поміж цупкими стеблами поблискувала густа болотяна твань. Слонова трава і папірус досягали п'яти метрів висоти, а між ними росли різні водорості, про які навряд чи знають європейські ботаніки.

— І нам доведеться пробиратися через це болото? — жахнувся Самуель Беніссон. — Але ж ми не амфібії. І не рептилії.

— Нарешті, ви зрозуміли, що без мене вам не пройти, — засміявся Брюггенсен. — Обережно, Мак-Барклей! Ви збираєтесь наступити не на стовбур. Це десятиметровий крокодил. Погляньте-но, як він стежить за вами. А що коли б ви поставили ногу йому на морду? Тут дуже легко попасти до прабатьків, навіть не бажаючи цього. Ківі-Ківі — гірше за