Читати книгу - "Палац Посейдона"

Шарлотта гидливо скривила ніс. Оскар же, навпаки, нічого не мав проти рибних консервів. Коли ти голодний, усе здається надзвичайно смачним, хоча б навіть якась невідома морська істота. Аби в банці та олією залита.

— Завтра ми витягнемо на світ Божий «Пачакутек», який сховано у скирті в Шпандау, — вів далі учений. — Наш корабель, мабуть, уже скучив за вітром і хмарами. Наша найперша мета — Афіни. — Він указав точку на карті. — За словами Нікомедеса, інші судноплавні компанії так само останнім часом зазнають втрат. Загальна кількість кораблів, які потонули або раптово зникли, досягла дюжини. Існує й іще одна дивна обставина: серед них немає жодного з дерев’яним корпусом — тільки металеві судна. Повідомлення про зникнення надійшли з островів Мілос, Іос і Анафі, розташованих у Критському морі, що належать до Кікладського архіпелагу. Тому вихідним пунктом нашого розслідування стане комісія з судноплавства в Афінах.

— А як же морське чудовисько? — запитав Оскар. — Може, все ж таки варто спробувати з’ясувати, чи не бачив хтось і раніше таку саму страхітливу істоту в цих водах?

— Непогана ідея, — схвалив Гумбольдт. — На щастя, в Афінах розташовано найбільший у Середземномор’ї інститут морської біології. І хоча шанси дізнатися щось нове про морських монстрів досить примарні, саме туди ми й вирушимо після комісії з судноплавства.

— А чому б нам не поїхати залізницею? — поцікавилася Шарлотта. — Ми могли б зробити це разом із нашими гостями з Греції й дорогою отримати від них найповнішу інформацію. Можливо, капітан пригадає ще якісь цікаві для нас подробиці пригоди?

— Я був би не проти, але існує причина, через яку я вважаю за краще подорожувати повітрям.

— Цікаво, яка саме?

— Мені здається, що нам слід прибути до Афін раніше за наших роботодавців. Під час нашої бесіди Нікомедес сказав дещо таке, що примусило мене насторожитися. Він заявив, що наше розслідування може далеко не завжди мати підтримку. Що конкретно він мав на увазі, я так і не зміг від нього добитися, але й того, що було сказано, цілком достатньо, щоб потроїти пильність. — Гумбольдт з усією серйозністю поглянув на співрозмовників. — Не виключено, що за нашими замовниками стежать. І було б зовсім непогано, якби ми впоралися зі своїми справами в Афінах до того, як Нікомедес і Фогіацис туди повернуться. — Він поставив указівний палець на карту, ніби позначаючи початок маршруту. — Щоб залишитися непоміченими, нам доведеться летіти вночі та над малонаселеними місцями. Спочатку ми перетнемо Альпи, потім спустимося до італійського Трієста, потім перелетимо Адріатику та гірські райони Пелопоннесу. — Його палець описав довгу дугу над морем. — Далі — кидок через Коринфську затоку, в результаті чого ми зможемо без зайвого галасу приземлитися буквально за кілька кілометрів від Афін. Я знаю одну місцинку серед пагорбів: Хаїдарі — це маленьке місто, розташоване неподалік від грецької столиці. Там є усамітнена долина, в якій ніхто не зможе виявити наш повітряний корабель. У Хаїдарі ми винаймемо коней і вирушимо до Афін звичайною дорогою. Це просто чудове містечко, ось побачите, воно вам неодмінно сподобається.

Еліза скептично глянула на Гумбольдта.

— А ти не боїшся, що хтось наштовхнеться на «Пачакутек» і відлетить на ньому?

— Я добре знаю цю місцину й у минулому бував там неодноразово, — заперечив учений. — Там зовсім нікого немає. Та на той випадок, якщо якийсь пастух випадково забреде туди, я оснастив наш корабель деякими технічними новинками, які миттєво примусять тікати будь-кого. Відтак нема про що хвилюватися.

Відповідь ученого не переконала Оскара. Життя на берлінській околиці навчило його одному немудрящому правилу: якщо в будь-якій справі може трапишся якийсь негаразд, то найчастіше він таки трапляється. Ця проста істина вже неодноразово рятувала йому життя. Проте зараз він не наважувався навіть думати про те, що це може означати в подібних обставинах.

— Запитання є? Немає? От і чудово. — Гумбольдт задоволено сплеснув у долоні. — Тоді вважатимемо, що обговорення закінчено. Завтра зранку — рушаймо. І зізнаюся вам — не можу дочекатися, коли знову опинюся в Греції. Ці мальовничі пагорби, сухі гірські схили, виноградники, кипариси, чудове червоне вино… — він несподівано усміхнувся Елізі. Залишається лише покінчити зі справами. Елізо, ти, як завжди, потурбуйся про харчі, я зберу обладнання, а ви обидва ідіть на горище і спускайте вниз валізи. Та покваптеся — часу обмаль!

Була вже четверта година по обіді. Оскар і Шарлотта стояли перед входом на горище будинку Гумбольдта. Точніше кажучи, під ним. Розташовувалося воно неподалік від кімнати, яку займала дівчина, та Оскар досі ніколи його не помічав — так добре було замасковано вхід. Нагору можна було потрапити лише крізь стельовий люк за допомогою висувної дерев’яної драбини.

— Ну, ось ми й прийшли, — сказала Шарлотта. — Ти можеш потримати лампу?

Вона зняла зі стіни жердину з металевим гаком на кінці, підчепила нею металеве кільце на кришці люка й потягнула за нього. Згори висунулася драбина, яку було закріплено на пружинах, і Шарлотта одразу ж зафіксувала її з допомогою застібки на підлозі.

— Не забудь Вілму!

Пташка гордовито сиділа в зачиненому кошику й нетерпляче поглядала на обох молодих людей. Ківі недвозначно дала зрозуміти, що також хоче взяти участь у їхній подорожі. Та, оскільки вона сама не могла підійматися сходами, довелося посадити її в кошик.

— Ти вже бувала тут? — запитав Оскар, повертаючи дівчині лампу й приймаючи в неї кошик.

— Дуже давно, — відповіла Шарлотта, вилазячи нагору. — Вперше я тут побувала, коли мені не було ще й п’яти років. Мої батьки взяли мене з собою до дядечка — це був звичайний недільний візит. Я страшенно нудилася, й тоді Гумбольдт узяв мене за