Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

— Тобі кого?

Господиня кімнати рішуче не бажала впускати гостя, і я тупцяв у коридорі, як поштар напідпитку, що невчасно доставив термінову телеграму.

— Ольгу Суховій.

— Я Ольга Суховій. Далі?

Голос у неї хриплуватий, і в цьому якийсь невловимий шарм. Так говорять прокурені коханки бандитів із кіно.

— Я з газети. Кропива моє прізвище. Я писав про всі ці вбивства…

Ніякої реакції. Вона відверто вороже свердлила мене поглядом.

Я знічев’я переключився на її коліна під куценьким халатиком, почуваючи себе останнім ідіотом.

— Адже тебе також ледь не вбили? Його, маньяка тобто, спіймали лише тому, що почули твій крик і вчасно прийшли на допомогу. Може, поговоримо про це?

— Навіщо? Ти й без мене усе знаєш.

— А докладніше? Чому він напав на тебе? Як це сталося?

— Відчепися, зрозумів? Дайте мені спокій! Слідчі, журналісти…

Вона хотіла захлопнути двері, але я невідь-чому запхнув ногу у щілину. Щось тут не те.

— Забери ногу!

— У чому справа? — За спиною Ольги виріс дебелий хлопець. На руці — перстень-печатка, червоний светр під саме горло, чорні штани. Коротше, шпана середини дев’яностих.

— Тобі що треба? — цідить слова.

— З Ольгою хочу побалакати.

— А вона не хоче! Задовбали її всі! Вона у стресі і не хоче говорити про це! — І додав без усякого переходу: — Ще раз побачу — пику наб’ю і яйця вирву. Пойняв?

Двері з грюкотом зачинилися.

Сходи вели вниз, і я опинився в довгому темному коридорі. Попереду блимали синюваті вогники, висвітлюючи шлях у похмуру холодну глибину підвалу. З чорноти тягнуло холодом і свіжістю, тому я змусив себе повільно рушити вперед. За спиною загусла густа темрява, вогники слабко блимали десь попереду. Дихати стало важче, я йшов і йшов, а кінця коридорові не було. Назустріч рухалася постать у білому балахоні. Я не встиг злякатися, вона пропливла повз мене, і я з подивом помітив свічку і начебто слабкі жіночі обриси під білим каптуром. Я не зміг зрушити з місця — попереду ще одна. Балахон, свічка, жіночий овал обличчя.

Усе розчинилося в задушливому мороці, затим з’явилася третя, тоді четверта… П’ята сунула просто на мене. Повіяло холодом, я відчув, що не можу закричати — тільки ворушу ротом, як риба на морському березі. Вона гнала мене в задуху і морок, я кинувся туди на ватяних ногах, дихання одразу ж перехопило, крик вирвався на волю… Світло, сліпуче світло…

— Чого репетуєш?

Я розплющив очі і затрусив головою, намагаючись прийти до тями.

— Третя ночі, ідіоте!

Юлька сиділа на ліжку і повертала в мій бік світло настільної лампи.

— Кричиш, наче тебе ріжуть! Нерви лікуй! Обливатися водою холодною на ніч треба, сон міцніший буде!

З прочиненої кватирки тягнуло жовтневим холодом. Юлька пропагувала здоровий спосіб життя, і всякий раз, коли звалювалася на мою голову, відчиняла кватирку навстіж.

Я виліз з-під ковдри, натягнув спортивний костюм і повернувся на своє місце — матрац біля стіни, на якому я в дні приїзду Юльки коротаю ночі.

— Мерзляк! — презирливо кинула Юлька і вимкнула світло.

Заснув я не одразу. Жіночі привиди в темному коридорі… Явно через цю кляту справу таке привиджується. Чому тільки четверо пройшло, а п’ятий накинувся? А може, не накинувся? Чи…

Думки переплуталися, і я повільно занурився у сон.

— Неможливо. Подібне навіть у світі не практикується. До суду таємниця слідства буде збережена.

— А я й не збираюся, я навіть права не маю розголошувати якісь таємниці слідства, — трубка в моїй руці вже була мокрою від поту. — Я навіть говорити з ним не буду. Скромно, тихо і непомітно посиджу на допиті. І все.

Начальник райвідділу полковник Мурашко тяжко зітхнув. Звичайно так зітхають стомлені батьки, котрі вперто намагаються втовкмачити нетямущому чадові, що не можна їсти пасочки з піску.

— Поясніть, для чого вам це потрібно?

— По-перше, я маю до цієї справи якесь відношення, певний час сам навіть був у шкурі «вбивці», чи не так?

— Самі винні!

— Ніхто не сперечається! По-друге, я готую черговий матеріал, тепер уже про те, як злочинця зловили, дам його фото…

— А цього якраз і не треба. Ані прізвищ, ані портретів. Поки що він — лише під слідством. От коли відбудеться суд…

— Усе правильно, тільки я не про це. Психологічний портрет. Як поводить себе, що говорить…

— Ну, таку інформацію може дати слідчий. Думаю, прокурор санкціонує.

— Я ж журналіст! Мені самому треба все побачити! — я вже у відчаї благав. — Ми ж були з вами у контакті по цій справі, хіба ні?

— Ви щось там писали про неповороткість органів…

— Помилявся! Саме і є шанс це довести! Напишу, як оперативно працює наша міліція. Утерли-таки носа всім! — од цього примітивного підлабузництва мене занудило. — Дам будь-які підписки, нікому не буду заважати!

На тому кінці дроту глибокодумно зітхнули.

— Взагалі-то все це не привід, шановний Андрію Миколайовичу. Потрібно узгодити з прокуратурою, з міськвідділом. Сторонніх, самі розумієте…

Полковник Мурашко пообіцяв передзвонити і наступного дня дотримав слова. Але дзвінок зробив безпосередньо головному редакторові.

— Навіщо тобі це потрібно?

Мої плутані пояснення він до кінця не дослухав.

— Гаразд, слідчий Величко чекає тебе сьогодні об одинадцятій. Я сказав Мурашку, що в курсі і що