Читати книгу - "Знайди мене"

Іван уже не сумнівався, що все це – її задумка. Щойно почнеться навчання, стриптиз за Інну стане легендою: її колежанки постараються. На мить Іван уявив, як це буде: смішки й перешіптування за плечима, підколи хлопців. Добре, якщо викладачі проігнорять.

Зціпивши зуби, Іван зробив воду холоднішою.

Ніде правди діти: Інна шикарна. Йому заздритиме пів універу, але… Іван уже не відчував азарту й шаленої жаги вхопити її, поцілунком змусити замовкнути й дивитися на нього не з викликом, а з бажанням. Інна все зіпсувала й думає, що перемогла, що все залежить від неї.

Іван злорадно всміхнувся: хай думає. Він уміє бути милим, ніжним і водночас до чортиків холодним та авторитарним. Коли Інна його кине, то теж буде думати, що сама так вирішила.

Кімната Марійці сподобалась. Байдуже, що тут порожньо й навіть стіни ще не пофарбовані – це її нова кімната й нове життя. Ще сьогодні вона перевезе всі речі, закине їх у маленьку комірчину на першому поверсі, поставить розкладачку й залишиться в цьому будинку назавжди. Разом із татом.

Марійці зовсім не хотілось озиратися назад, згадувати минулі п’ять років, що були для неї суцільним жахом. Не хотілося бачити нікого з минулого життя, навіть маму…

Тато справді приїхав у суботу, поставив свої речі в коридорі й пішов у ванну. Потім відрахував купку грошей, поклав на стіл перед мамою і, взявши Марійку за руку, вийшов надвір. Вони гуляли до вечора, були в кіно, у цирку, їздили трамваєм і об’їдалися морозивом.

Марічка почувалася втомленою і щасливою, але їй уже хотілося додому, щоб вони разом сіли за стіл повечеряти. Мама, напевно, вже наготувала чогось смачного. Щоб були розмови, питання, сміх. Тата ж так довго не було, і мама теж за ним мусила скучити.

Коли вони зайшли на кухню, мама якраз клала на тарілку нарізаний хліб. Вона мигцем глянула на них і розвернулася до плитки.

– Є пюре, котлети і підливка, салат у холодильнику. Дасте собі раду. Мені болить голова, і я йду спати.

Марічка завмерла, на очах виступили сльози глибокої образи. Вона так хотіла поділитися враженнями і віддати мамі подарунок – тоненький срібний браслетик із сердечком, ключиком і конюшинкою. Браслетик, про який продавчиня сказала, що це справжній талісман. А мама вийшла й навіть не подивилася на неї.

– Ну що ти, сонечко! Мама змучилась, вона виспиться, і завтра все буде добре. Ходімо їсти, а заодно розкажеш, коли в тебе виступ, щоб я зміг приїхати.

І Марічка розплакалася. Вона три дні не виходила з дому, ні з ким не розмовляла й не дивилась на себе в дзеркало. Нема голосу, а все інше байдуже. І мама, здається, ще більше розізлилась. Коли Марічка кинулась до неї в обійми й крізь плач сказала, що не може співати, мама на мить завмерла. Потім відсторонилась і подивилась на її чоло:

– Знайшла, за що переживати. Зараз треба пильнувати твій поріз, щоб добре загоїлось.

Вона принесла вату, перекис, пластир, мовчки обробила рану і, силувано усміхнувшись, відправила її в кімнату.

Марічка лежала в ліжку й уже не могла навіть плакати. Світ раптом втратив кольори й тепло. У неї не залишилось нічого, мама її не любить, а тато далеко…

– Заєчко, все буде добре, от побачиш. У нас ще все буде добре. Ти мені віриш?

Марічка витерла очі й змусила себе подивитись на тата. Він каже правду чи знову бреше? Як усе може бути добре? Навіть колись. Як усе може бути добре, якщо в неї нема нічого: ні мрій, ні впевненості, ні розуміння того, що відбувається з батьками?

– Не плач. Я тобі обіцяю: в нас усе буде добре.

І те, яким тоном тато сказав це, змусило Марічку проковтнути схлип і глянути на нього уважніше. Чоловік дивився наче крізь неї, губи стиснуті в тонку риску, темні кола під очима, сіре втомлене обличчя й зосереджена зла маска на ньому.

Марічка знову схлипнула. Він подивився на неї, усміхнувся й ураз став тим самим татом, якого вона так любила.

– Знаєш, залиш талісманчик собі. Я завтра знов поїду на тиждень, і буде тобі нагадування про мене, а мамі… мамі ми купимо щось іншим разом.

Уночі Марічка прокинулася сходити в туалет. Вона ввімкнула в коридорі світло і стерпла з переляку: в кухні лежало щось велике, ворушилось і сопіло. Крик застряг у горлі, а тоді воно ворухнулось, повернулось – і Марічка побачила тата на розкладачці.

Дівчинці здалося, що її облили холодною водою: тато ніколи не спав на розкладачці. Ніколи! Навіть після найсильніших сварок батьки спали в одному ліжку. Завжди! А тепер він тут і завтра їде. Мама вигнала його? А якщо тато образився й не повернеться більше?

Унизу живота нестерпно різонуло, і Марічка ледве встигла в туалет. Вона не пам’ятала, щоб аж так панікувала чи боялась, навіть тоді в лікарні. То був страх болю, а зараз вона втрачала свій світ: спочатку обличчя, потім голос, тепер тата.

Марічка не пам’ятала, як заснула, а коли прокинулась, у кімнаті був білий день. Вона зірвалася з ліжка й побігла на кухню. Розкладачки не було, тата теж, мама спокійно мила посуд.

– Де тато?

Мама здивовано озирнулась, здається, розгубилась, а вже за мить смикнула підборіддям і відвернулась.

– Курить на балконі.

Тато курить? Він завжди казав, що витрачати гроші на дим – то найбільша дурість людства. І тепер сам курить!

Він підійшов нечутно, поклав руку Марічці на плече й сумно всміхнувся:

– Проведеш мене?

Вона лише кивнула.

– Добре, я почекаю, поки ти вдягнешся.

Марічка стояла й дивилась услід автобусу. «Я обов’язково приїду в суботу. Тримай хвіст пістолетом – і все буде добре». Марічка знала, що добре вже не буде ніколи.

Дні тяглися нестерпно довго, зливалися в один довгий, нескінченно сірий день. Тато приїздив спочатку щотижня, потім двічі на місяць. Кожного разу він незмінно клав перед мамою купку грошей і йшов гуляти з Марічкою. А вона вже не могла довго тішитися зустрічам. Дивитись йому в очі й мовчати… про дядю Валєру.

Дівчинці не вкладалось у голові, як мама може приводити чужого дядька додому, сидіти з ним на