Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

— Ну от і дійте!

Але закінчення дельфінячих маневрів ми не діждалися. Було не до них.

Зойкнула мавпа, завили сирени. Обслуга басейну квапливо ховалася в ніші.

А трапилось ось що. Альфред, висунувши голову з печери, щоб краще роздивитися щит із пультом управління та маніпуляції біля нього макаки, ногою зачепив камінь. Той зірвався зі скелі, покотився вниз. На своєму шляху він збив із ніг Чао. Вона випустила важіль, який тримала, І в кабіни та басейн гунула вода.

— Рятуйтесь! Рятуйтеся, хто може! — пролунав знайомий голос містера Бетлера. — В печері росіяни.

Почувши це, обслуга пустилася навтіки. А сирени вили й вили.

Макака скакала на одній нозі, схопившись передніми за перебиту.

Потоки води наростали і, могло статися, що, наповнивши басейн ущерть, затоплять печеру.

Раптом сирени змовкли, а Бетлер наказав:

— Чао, кіагуаем!

— Кіагуаем!! — несамовито закричав він, зрозумівши, мабуть, що макаку ніяка сила не зможе зрушити з місця.

Але мавпа, пересилюючи біль, усе ж полізла вгору. Останнє, що ми бачили: її лапу на важелі та ще водоспад, який притихав і меншав.

— Браво! — похвалив чотириногого оператора містер Бетлер. — Нехай так і цідиться. Операцію «Клімат» зривати не можна, і, поки наші доблесні камікадзе вернуться з океану, басейн поступово наповниться. А тепер…

Він щось сказав тим, хто був у ніші, і вони — почувся тупіт ніг — почали вибігати з укриття.

— Ну й військо! — засміявся Кім Михайлович. — Справжні тобі пацюки. Ходімо, хлопці,— рушив він.

Тут ставало небезпечно. Якщо вже містер Бетлер сполошився, піднявши всіх по тривозі, вони, чого доброго, доберуться й до нас. Отже, мерщій звідси.

— Руська Іваня, ти карош. Виходіль! — прогугнявив Бетлер у порожняву печери. — Ми тібя любіть очінь… будем піть чай. Ха-ха-ха!!

— Пий, дурню, сам! — кинув я.

Залишивши кам'яне гніздо, ми тим же проходом, що привів нас сюди, поспішили на вершину.

Після світла од прожекторів, яке яскравіло над басейном, темрява здалася ще густішою. Виття сирен заповнило печеру, її кам'яні кармани, і вони, вібруючи гронами гольчатих сталактитів, гули оглушливо й дратівливо.

Від неугавної звукової навали боліла голова. Ми один одного зовсім не чули. А тому, щоб не загубитися, тримались за руки. Так і йшли, пробираючись у темному лабіринті.

Печери — не місце для прогулянок. Хто бував у них, знає, які оманливі й підступні їхні ходи. Здається, ствол наскрізний і єдиний. Та поступово з'ясовується: він — лише один із багатьох. Яка його довжина, куди він веде, не збагнути.

Десь ліворуч, за хаосом скель, кліпнуло світло. Вогненна квітка зробилася більшою, повнішою, ніби то справді була троянда, яка поволі розпукає. Одна з її «пелюсток» упала й сюди, в тісне закуття, де ми стояли.

Уперше нашому зорові відкрилося загадкове черево внутрішньої печери. Ребристі стіни, всіяна сталактитами баня спалахнули пурпурово. Це був дивний палац. Стіни, стеля й колонади, які підпирали її, нагадували мармур, що світився зсередини приглушеним матовим світлом.

У нас на очах відбувалося незвичайне: матовість зникала, печера, мовби охоплена пожежею або по вінця налита кров'ю, червоніла й палала.

У цьому багряному полиску ми ставали якимись неземними, яскраво-пурпуровими — троє вихідців із далеких галактик, не відомо яким вітром закинуті сюди…

По сусідніх видовжених коридорах метнулись тіні. Хиткі, як щупальця спрута, вони досягли нашої печери, судомистим покручем розчепірившись на багряних стінах.

— Якщо то були втікачі,— почувся голос містера Осла, — їм звідси не вибратися. Неодмінно вони десь поряд.

— Шукайте, сержанте Єрваз! — наказав Бетлер.

— Слухаюсь, сер!

— А ви, Робі й Томе, чого стовбичите? Мерщій у лабораторію!

Тіні переплелися, хитнувшись, мов п'яні.

Переслідувачі були вже неподалік від нас.

— Треба тікати! — мовив тихо Альфред.

— Попробуємо, — відказав Кім Михайлович.

Хутко оглянувши низ печери, помітили там схожий на лисячу нору колінчатий отвір. Він був такий вузький, що в нього ледве можна протиснутись людині.

— Лізь, Альфреде!

Геолог шугонув у нору.

— Тут порожнеча, — повідомив.

Кім Михайлович, а потім і я полізли теж.

Людина, поки не потрапить у безвихідь, недооцінює своїх можливостей і часом — у страху очі великі — панікує.

Узяти хоч би й мене. Раніше я так боявся тісняви — опинитися в закритому приміщенні,— що й не сказати. Бувало, граючись із однолітками в малу кучу, боявся потрапляти вниз. А коли одного разу ми, сплівшись, клубком покотилися по землі і я, Васько Гайовий, опинився насподі,— від жаху, думав, збожеволію. І пізніше, пригадую, опинившись у кабіні ліфта, яка застрягла, мало не знепритомнів.

Але як бачите, живий. Та ще й став підводником, у батискафі опускався на великі глибини, не раз проходив декомпресію в барокамері.

І все-таки віддалений, неусвідомлений страх давався взнаки. От і нині: ця нора, ця кам'яна пастка — ні ворухнутися, ні дихнуть — хіба ж бо можна вистояти! Виходить, можна…

Немає відваги в тому, щоб, піддавшись паніці й зневірі, відступити перед труднощами. Поки б'ється серце, за кожну мить треба боротися. Боротися до кінця.

Так думав я, схоплений міцно лещатами нори.

Гомін у печері наростав — переслідувачі наближалися.

Нора під невеликим кутом переходила в пласку щілину, а та — в горизонтальну нішу.