Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Він розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що має статися.

Але натовп суне вперед — і вже немає такої сили, крім хіба що гармат, яка була б здатна його зупинити.

Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню! Мабуть, тобі не тільки за регіт і упертість дали віслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти хоч коли—небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[54] — може, хоч там уперше замислишся.

Селім ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячілих яничарів і голоти…

«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а тепер маєш: іс'янчи,[55] відступник, злочинець!»

З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.

Тут усе кипіло, шуміло, колобродило.

«Еге, та ми тут не перші!» — на душі в Селіма трохи полегшало.

— Не хочемо йти в Мекку! — чулися крики яничарів. Якийсь вояк у формі сипаха,[56] піднявшись на барило, вигукував у натовп:

— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті тисяч, у нас було триста гармат і чотири слони, а що було в ілляхів? Їх разом із запорожцями було втричі менше… А що вийшло?..

— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!

— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п'ють горілку і славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай сам іде! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом!

— Ніхто не винен!

— Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це — гюнах!

— Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу і заволав:

— Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми…

З палацу почувся постріл.

— Це — сарай—мухафизлар![57] — скажено закричали в юрбі. — Вони нізащо вбивають наших людей!..

— Бий охоронців! — заволали навколо.

— Тихо, ви! Тихо! — загукали з іншого боку. — Посланці повертаються.

Майдан потроху стихав…

— Що сказав найясніший султан? Що? Він видасть нам Делавера—пашу?

Яничар з нашивками юзбаші[58] прудко виліз на барило і закричав:

— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера—пашу, а нас не шанує.

— А—а–а—а! — заревів натовп. — Ми самі витягнемо Делавера з палацу! Ми його віддамо на корм собакам!

Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з барила і, відчайдушне махаючи руками, заволав:

— Ходімо громити Делавера—пашу!

— І справді! — закричав Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися на Ат—майдані, то треба йти на хюджум[59] Делаверового палацу.

— На Делавера—пашу!!!

Хапали на ходу дошки й каміння, тягли за собою озброєних яничарів та сипахів і з лайкою, з криком, з ревом бігли

до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий візир.

— На Делавера! Йаша![60]

Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки напіврозтоптаний дервіш, кашляючи кров'ю, кричав під ногами: «Машалла».[61]

В палаці візира були міцні ворота й добра варта. Тільки—но повстанці наблизились, як їх зустрів убивчий вогонь. Та зупинитись не можна було. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдерлися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали сундуки й хапали усе, що попадало під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця[62] — так слізниця.

Делавер—паша упав на коліна й став цілувати брудні ноги яничарів.

Його підвели й почали бити по обличчю. Злетіла чалма, Делавер—паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.

Деяавер—паша знов упав на коліна.

Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна…

Його знову підняли й ударили спиною об стіну.

«Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони мені одіб'ють геть усе…»

Його ударили ще раз — і він скрикнув од пекучого болю.

Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя й били, били, били…

«Боляче ж, ой як боляче… Це ж нелюдяне,