Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Та він думає навпаки. Адже досі ще ні разу йому не доводилось мерзнути, аби спіймати такого облизня.

Я розмовляю з двірничкою, котра з'являється в теплому халаті й нових пантофлях. Вона каже, що в пана Опочного більше нічого не було. Крім, звичайно, старого портфеля, що з ним він ніколи не розлучався. Іноді щось писав на столі, але папірці ніколи не залишав та не кидав у сміття. Кімнату пан Опочний залишив за собою.

— Дякую вам, — зітхаю я. Потім кажу їй і чоловікові, що вони більше не потрібні.

Відтак прошу Карличка одіслати хлопців, хай розпитають мешканців будинку про Опочного. А йому тихенько кажу:

— Тепер нам не слід спускати очей з Криштофа. Не можна більше дозволяти йому їздити казна-куди. Стеж за ним, Карличек — розумієш? — коли він завтра з'явиться в суд.

— Гаразд, ми підемо за ним назирці.

— Я певен, що він з'явиться туди, але що буде потім…

Вранці Криштоф дійсно приходить до будинку суду.

Один з підлеглих Карличка бачив, як він спокійнісінько піднімався сходами. Другий чатував нагорі. Але Давид Криштоф мов крізь землю провалився.

Нічого надприродного не сталося. Захотів щезнути — й щезнув. Будинок суду для цього — найбільш підходяще місце. В ньому кілька виходів, і це добре знав Криштоф. Помітивши, що за ним стежать, він саме тут вирішив збутися своїх переслідувачів. І ось зараз робить, що хоче, а Карличек нічого й не відає про те.

— Найголовніше, — кажу я йому, — це з'ясувати, чому зник Криштоф.

— І куди! — додає мій невгамовний співробітник.

— Ні, перш за все «чому»! У нього, звичайно, доволі всіляких гріхів. А тут ще: знайомство з Лебруном… номер 29 511 і невідомий пасажир… таємнича подорож… Цілком можливо, що він таємно продовжує свою діяльність приватного детектива… А скорше тут пахне чимось дуже серйозним!.. Не з'явився до суду… Дав нам фальшиві відомості про музиканта з Височан. Підіслав лист, де нашу увагу відвертають до китайської шкатулки… Я особисто все це приписую Криштофу… Цікаво знати, як він пояснить своє зникнення з будинку суду… Я чомусь певен, що він знову з'явиться!

Карличек хмуриться. Він, мабуть, не дуже-то вірить моїм передбаченням. Та я наказую йому:

— Йдіть на квартиру до Криштофа й спитайте хазяйку, де він зараз. Вона, звичайно, нічого вам толком не скаже. Тоді підніміть на ноги всю кримінальну поліцію. Огляньте кожен закуток у будинку суду. Але робіть усе так, ніби ви турбуєтесь про життя й безпеку Криштофа. Удайте з себе щонайдурнішого, Карличек. Ви зрозуміли мене?

— Цілком, — лоб Карличка розгладжується. — Одне лише… Я зовсім не вмію клеїти дурня!

— Дарма. У нашому ділі все треба вміти!

Коли Карличек виходить, я берусь за листи, в яких повідомляється про минуле Вілема Гегела. Я глибоко переконаний, що його перевтілення в Яна Тужиму цілком можливе.

Мої міркування перебив телефонний виклик із Залізної Руди (на Шумаві). Повідомляють, що тамтешній залізничний службовець намагався втекти на дрезині в Баварію. Його ім'я Франтішек Колда. Коли злочинця наздогнали, він одстрілювавсь. Потім скочив з дрезини і пустився навтіки. Хлопці взяли його живцем. На першому допиті він мовчав, як риба. Під час обшуку у нього знайшли носовичок з дивною монограмою.

— Краще б ви під'їхали сюди, — сказали мені по телефону.

— Гаразд, — погодився я.

Замовляю оперативну машину. Гонзика посилаю за Карличком. Треба попередити його, щоб усі нові дані про Криштофа він зберігав у таємниці до мого повернення.

Мчу до Залізної Руди. Коли кудись поспішаю, завжди веду машину сам. Ніхто мене не супроводить.

На місці зустрічає мене поручник Рубеш.

— Вас це мусить зацікавити, — каже він.

Після швидкої їзди кабінет його чомусь здається мені похмурим і незатишним. Рубеш витягає з шухляди білий, акуратно складений носовичок і подає мені. Він тримає його так, щоб я бачив цифру, вишиту блідо-голубими нитками. Дві букви «L» розташовані так, що скидаються на четвірку.

— Що ви думаєте про це? — запитує Рубеш.

— Те, що й ви, — відповідаю я. — «Людвик Лебрун». Була в Колди ще якась інша хусточка?

— Так, але дуже брудна.

— Накажіть ввести затриманого.

За хвилину в кімнату заходить Франтішек Колда. Це чолов'яга непевного віку, але вже немолодий. У нього широке, вилицювате обличчя. Дивиться насуплено й очікувально.

— Сідайте.

Стілець стоїть посеред кімнати. Колда глипає на мене, готовий заперечувати все на світі. Та я не поспішаю, жду, поки він звикне до оточення. Він не витримує, почина соватись на стільці й нервово потирає руки.

Я запалюю сигарету.

— Будете відповідати?

— Ні.

— Ви вчинили одразу кілька злочинів: украли дрезину, стріляли в переслідувачів, незаконно носили зброю…

Колда мовчить.

— Нарешті, — додаю я, — вас видасть сам Людвик Лебрун.

— Який Лебрун? — піднімає він голову. — Я не знаю ніякого Лебруна.

— Ну, а Давида Криштофа?

— Не знаю.

А Марту Вальтерову?

Навіть не чув.

— А Еміля Маржака?

— Облиште мене в спокої! Нікого я не знаю!

— Що ж, це погано, — кажу я. — Ви не хочете відповідати?.. До речі, всі, кого я перечислив, — колишні співробітники організації «L»… Та ви не бійтесь, ми не будемо довго тримати вас. Посидите кілька днів, поки ваш шеф не дізнається, що ви тут. А він про це швидко пронюхає. Потім ми вас одпустимо на всі чотири вітри. Я певен, що він захоче якнайшвидше усунути вас, чи не так? Звідки ж йому знати, що ви нічого не вибовкали на допиті? Адже те, що ви зараз ось тут, переді мною, робить вас абсолютно непридатним для організації. А те, що ви мовчите, свідчить про вашу непридатність для нас. Ви розумієте, про