Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ой як став Киртчалі-козак
красні співанки співати,
То туркині чорне око
мало в него не втонуло,
Але бо й козацьке серце
мало-мало не минуло.
Ой, співає він, співає…
Аж ту чути три набої;
На подвір’ю зашуміли
кервий ріки в три погої. 25
- Турки, дайтеся в неволю,
бо ваш баша не триває! -
А Киртчалі все то чує,-
все співає, приграває.
- Башо, пане,- крикла варта,-
ах, рятуй же життя твого!»
Турчин скочив.- Ах, Киртчалі,
ах, рятуй же батька мого!»
«Вічний боже, що робити?
Рятувати ци колоти? -
А она би що казала?..
Бороню го на всі роти!!»
Вибіг баша з голов шаблев
на подвір’є та рубає,
А Киртчалі коло него
братей косить, витинає.
Страшно було ся дивити:
нім годині дві минули -
Всі болгари-християни
у погоях потонули…
В гордім замку над Дунаєм
смолоскипи погоріли,
В гордім замку над Дунаєм
музик-банди заніміли.
Труп болгарський у посоках
спить навіки, спочиває;
Лиш Киртчалі ходить блудом,
чорні очі проклинає:
«Чорні очі, ви, дівочі,
ци ви в раю ся родили?
Ні, ви в пеклі, у безоднім,
уночі ся виводили,
Що я братей моїх зрадив,
що їх шабля моя їла,
Що-м безчесний, нещасливий! -
Коли вна ж бо так хотіла…»
Празник у Такові
У сербськім краю вже давно не чути
Ані боянів, ні шездари нути,
Як то бувало, доки бісурмани
Принесли сербам диби та кайдани;
А ясна фана з краю десь пропала,
Казав би-сь, брате, що під землю впала,
Або зо славов у могилу сіла,-
Ні слиху, брате, де она ся діла…
У давнім місті, у Тако́ві таки,
Де три бояни давну славу піли,-
Бояни, пісні, нути заніміли,
Лиш яничари ходя, як собаки,
Та й все на збитки сербів ся питають:
«Ци ті серб’яни, славні раз, не знають,
Де-сь Марко ясен, 26 Кара Дьордій 27 діли?»
А серби тихо, гейби заніміли.
І нич не чути…
Як то нич не чути?
В які ж то дивні, жалосливі нути
Узяли дзвони на дзвіниці грати!
Би-сь думав, брате, що то рідна мати
Над сином своїм умерлим голосить,
І сиву голов б’є о домовину,
І зломить руки та й до бога зносить,
Нарешті зітхне. «Гину,- йойкне,- гину!»
І на могилу свіжу повалиться,-
І вже не плаче, вже не печалиться.
І чо ж ті дзвони нині так заводя?
Не знаю, браття, того вам сказати;
Але там серби пара в парі ходя,
Ци би не можна їх ся запитати?
Бігме, не смію! - Як же вни прибрані
У красні шати, у чимбори 28 брані,
При боці шабля, у Дамаску бита,
На грудях світя срібні пістолета,
А в око бистре годі аж глянути,-
Так квапя чвалом, де всі дзвони грають.
«Скажіть, панове, що то має бути?»
«В нас праздник нині»,- так оповідають
І чвалом далі.
А у монастирі
Воскових світич сімсот заснияло;
Черці, черниці моля ся з псалтирі,
І кожде серце ревне заплакало,
Бо вже неволі стерпіти не може.
«Допоможи їм, спасе Христе боже,
Та й ти, пречиста!» - перед образами,
Що сріблом, злотом, каменем убрані,
Старий владика миється сльозами.
І ци ж не має? Серби заплакані -
То серби, браття, серби - єго діти!
А батька має серце не боліти
По сиротятах!? - Вже го не видати:
Вклонився спасу та й пречистій мати
І зник у вівтар. Нарід го чекає,
Ци він не вийде лозу посвятити,-
За тиждень преці паска наступає,
А серби любя давній звичай чтити.
Нарешті вийшов.
Що ся людям стало?
Чи блискавиця в божім дому блисла,
Чи відки, може, кров турецька брисла,
Що кажде око гранев запалало?
А сімсот світич перед образами
Світили разом з сербськими сльозами;
І тихо було, бо то сербська фана,-
Хто може знати, де, коли ще ткана,-
На райських дверях миру засвітила
І срібну свою скатерть розповила,
Як орлі крила. А серб’яни плачуть,
Як ті, що неньку умерлу зобачуть.
А дзвони - дзвони на дзвінниці ричуть,
Гей люті змії, що ся в купу кличуть,
Аби зухвальцю на камуз розпасти,
Котрий ся важив писклята украсти,-
Так дзвони ричуть… А у божім дворі
Садиться ладан туманами д горі,
Священні піють: «Христе боже святе,
Безсмертний, кріпкий,- змилуйся над нами!»
А серби кажуть: «Нині мем вмирати
Або розіб’єм турка кайданами.
Най хто веде нас!!»
Як же тихо стало…
Ци в сербськім краю рицарів так мало,
Що нікт не важить голову піднести,
Би братей сербів на різник повести
І сербську фану на шелом двигнути,
А ні - то з нею враз у гріб втонути
На віки вічні?..
О, не думай, брате,
Що в сербськім мирі, може, дехто буде,
Котрий не рад би сім раз умирати!
Лиш най хто скаже, хто ті ревні люди,
Де кождий рицар, кождий з левом рідний,
На бойовисько днесь повести гідний?
Ніхто не скаже?..
Обренович красний
Ступив наперед, клонить на всі честі
І каже: «Браття, най я буду щасний
До бою з турком нині вас повести
І по-слов’янськи празник посвятити;
Бо ввечер мусим кровйов ся упити
При грі шездари, при
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поетичні твори, Федькович Юрій», після закриття браузера.