Читати книгу - "Поезії. Книга V, Олександр Олесь"

Тіні ходять по землі,

Нам корогви розгортають,

Нам дають свої шаблі.

Швидко дзвони в Україні

Залунають, загудуть...

Швидко нас великі тіні

Під стягами поведуть...

Час горіння... час світання.

О, який прекрасний час!

Криком щастя і страждання

Україна кличе нас.

1917

Червоні прапори, куди не кинеш оком,

Цвітуть на вулицях, як макові квітки,

Під ними хвилями, нестриманим потоком

Ідуть і йдуть робітники.

В щасливий край розрівняна дорога

З віків неправд усіх веде трудівника;

В очах його і в рухах перемога,

В ході - удари молотка.

О «Марсельєзо», бий в серця черстві, холодні,

Глухих, сліпих під прапори скликай,

Зови народ на свято всенародне,

Веди народ в обітний край.

19.04.1917

Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі!..

Шуми, Україно, як рідні ліси,

Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги,

І руки не скрутять ворожі:

Стоять твої вірні сини навкруги

З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях

І жити і вмерти з тобою,

І прапори рідні в кривавих боях

Ніколи не вкрити ганьбою!

1917

Крики... Усміхи привітні...

Прапори... пісні...

- Будьте мужні, непохитні,

Єдністю міцні!

Свято волі... скрізь бенкети...

Мрій, надій рої...

- Зброю в руки! за мушкети!

Будуть ще бої!..

Де дівались пута, грати...

Люде як брати...

- Вартові, вночі не спати!

Пильно стерегти!

Розчинилися темниці...

Друзі серед нас...

- Будьте тверді, як із криці:

Бавитись не час!

Скільки сонця і блакиті -

В небі, на землі!..

- Чи рушниці всі набиті?

Гострені шаблі?

Гей, стрільці, як слід влучати

І назад не йти!

Вартові, вночі не спати!

Пильно стерегти!

19.03.1917

На паростках троянд щепили рожі

Вельможі...

Щоденно їх ласкаво поливали

І ждали...

Троянди кровію ридали.

Прийшла весна, і ріки зашуміли,

Шуміли!

І щепи рож знесли вітри, негоди

І води...

Цвітуть троянди, повні вроди!

Співають, сміються, а я не сміюсь,

А я ще примар і страховищ боюсь...

Мій мозок і тіло ще душать кайдани,

І палять огнем незагоєні рани.

Я тільки підвівся, я тільки встаю...

Ще сонце не впало в безодню мою,

Хоч десь надо мною життя вже буяє

І пісня широка, як воля, лунає.

Я - наче невольник, що нагло вночі

Прокинувсь і чує десь близько... мечі!

І ледве схопився, щоб стати на ноги,

Як вже загриміли пісні перемоги.

30.02.1917

Стою на березі крутому,

Дивлюсь на повідь весняну…

Брати мої на білих кригах

Летять в щасливу сторону.

На синім тлі корогви мають,

Мов крила птахів золотих,

Брати за обрієм зникають,

І тихо гасне пісня їх.

Стою один, чужий, самотній,

Плету вінки з своїх казок...

По вінця повен келих злотний;

Не вип’ю - виллю на пісок.

31.03.1917

На болоті спала зграя лебедина.

Вічна ніч чорніла, і стояв туман...

Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран.

І співав він пісню, пісню лебедину,

Про озера сині, про красу степів,

Про велике сонце, про вітри і хмари,

І далеко нісся лебединий спів.

Кликав він проснутись, розгорнути крила,

Полетіли небом в золоті краї...

Тихо-мирно спала зграя лебедина,

І даремно лебідь звав, будив її.

І коли він вгледів, що брати не чують,

Що навік до себе прикував їх став,-

Закричав від муки, вдарився об камінь,

Зранив собі груди, крила поламав.

Чорна ніч чорніла, не світало вранці,

Ввечері далекий захід не палав...

Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,

Тихо кров’ю сходив, тихо умирав.

Аж колись уранці зашуміли хвилі,

І громи заграли в сурми голосні,

Вирвалося сонце, осліпило очі,

Роздало навколо обрії ясні.

Стрепенулась зграя, закричала біла:

«Тут гниле повітря, тут вода гнила!..

А над нами сонце, небо, простір, воля!» -

І ганебно спати більше не змогла.