Читати книгу - "Артеміс Фаул, Йон Колфер"

Артеміс підхопив шолом за ремінець і пошукав джерело звуку.

— Ага, ось воно де, — витяг він відеокамеру, тримаючи об’єктив від себе. — Ельфійські технології. Вражає, — пробурмотів він і дістав батарею. Камера замовкла. — Ядерна енергія, якщо не помиляюся. Не можна недооцінювати наших супротивників, маємо бути обережними.

Батлер кивнув і запхав полонянку у великий мішок. Додатковий тягар, який йому доведеться нести через два поля і болото.

Глава 5: ЗНИКНЕННЯ БЕЗ ВІСТІ

Звісно, ніхто нічого не казав — бачили, що ще трохи, і бос вибухне.

Фоулі ж, навпаки, чи не насолоду отримував, коли виступав проти начальника.

— Ніяких вонючих цигарок! — рявкнув він, щойно Рут з’явився на порозі. — Комп’ютерам не подобається дим!

Рут вилаявся, переконаний, що Фоулі щойно вигадав про дим. Проте, командир вирішив не ризикувати і не завдавати шкоди комп’ютерам: раптом вони дійсно підвиснуть посеред важливої операції, тому загасив сигару в залишках кави і передав філіжанку гремліну, що пробігав повз.

— Ну, Фоулі, що за тривога? Краще, щоб цього разу вона була справжня!

Кентавр часто здіймав галас через зовсім банальні речі. Колись він навіть переполохався через те, що не побачив людського супутника.

— Цього разу тривога дуже добра, — запевнив його Фоулі. — Чи ліпше сказати, погана? Дуже погана.

У Рута аж у кишках забурчало, немов у жерлі вулкана.

— Наскільки погана?

Фоулі показав на зображення Ірландії на моніторі.

— Утратили зв’язок із капітаном Шорт.

— Чому це мене не дивує? — простогнав Рут і закрив обличчя руками.

— Ми цілий день не випускали її з виду над Альпами.

— Альпи? Вона полетіла над землею?

Фоулі кивнув.

— Знаю, порушення правил. Та всі так роблять.

Командир неохоче погодився. Хто б відмовився від такого виду? Він і сам якось отримав за це догану.

— Так. Давай далі. Коли ми її загубили?

Фоулі вибрав на моніторі потрібну директорію.

— Тут записи з пристрою на її шоломі. Ось Диснейленд у Парижі...

Кентавр перемотав зображення.

— Дельфіни та інші дурниці... Узбережжя Ірландії. Все спокійно. Дивіться, у неї увімкнувся локатор. Капітан Шорт перевіряє розташування магічних місць. Місце п’ятдесят сім висвічується червоним, тож вона прямує туди.

— Чому не Тара?

Фоулі гмикнув.

— Тара? Усі ельфи-хіппі Північної півкулі вистрибують зараз навколо Ліа Файл при повному місяці. Потужний захист, немов усе під водою.

— Гаразд, — процідив крізь зуби Рут. — Продовжуй.

— Як скажете. Не закривайте вуха, — і Фоулі відмотав іще кілька хвилин запису. — Ось. Цікава частина... М’якенько приземлилася, повісила крила. Холлі зняла шолома.

— Не за правилами, — утрутився Рут. — Офіцерам ЛЕП забороняється знімати...

— Офіцерам ЛЕП забороняється знімати шоломи над землею, якщо в шоломі не з’явилося дефектів, — закінчив Фоулі. — Так, командире, ми всі знаємо, що написано в книжечці з правилами. Та скажіть мені чесно, хіба ви ніколи не намагалися подихати свіжим повітрям після кількох годин у небі?

— Ні, — зізнався Рут. — А ви хто? Її хресна-фея чи щось таке? Переходьте до суттєвого!

Фоулі гмикнув у кулак. Що йому подобалося в його роботі, так це піднімати тиск Рутові. Ніхто інший на це не наважився б. Це тому що всіх інших можна було замінити. Та не Фоулі. Він збудував цілу систему, і якби хтось наважився в неї втрутитися, прихований вірус завдав би неабиякого клопоту нахабним гострим вухам.

— Суттєве. От воно. Дивіться. Раптом Холлі впустила шолом. Мабуть, він упав об’єктивом униз, бо зображення не видно. Проте звук лишився, тому зараз ви все почуєте.

Фоулі зробив аудіосигнал гучнішим, відфільтрувавши фонові звуки.

— Якість не дуже. Мікрофон вбудований у камеру. Тому він теж носом у землі.

— Непогана іграшка, — почули вони голос. Він явно належав людині. Низький. А це означає, що людина доросла.

Рут підняв брови:

— Іграшка?

— Він уважає нашу зброю несерйозною.

— Гм... — Раптом він зрозумів, наскільки важливе це просте речення: — Вона дістала зброю.

— Зачекай. Далі буде гірше.

— Здається, без бою ти не захочеш здаватися? — втрутився інший голос, і командиру стало якось ніяково від нього. — Ні, — продовжив незнайомець. — Не захочеш.

— Погано, — погодився Рут, і його обличчя зблідло, чого ніколи ще не траплялося. — Схоже на засідку. Ці двоє на неї чекали. Як таке можливе?

Із колонок почувся голос Холлі, напружений, як завжди у мить небезпеки. Командир зітхнув. Принаймні вона лишилася живою. Та компанія поганих новин поповнилася, коли з розмови стало зрозуміло, що вороги не лише погрожують, друга людина демонструє на диво чудову обізнаність із ельфійським життям.

— Він знає про Ритуал!

— Зараз почуєте найгірше.

Рут так і роззявив рота:

— Найгірше?

Знову пролунав голос Холлі. Настала черга мес- меру.

— Ну, зараз вона їм покаже, — пробурчав Рут.

Дарма він сподівався. Месмер не спрацював, крім того він, схоже, насмішив незнайомців.

— От і все, що ми знаємо про Холлі, — зауважив Фоулі. — Один із цих людей трохи покрутив камеру, і ми втратили зв’язок.

Рут потер лоба.

— Не багато ж ми маємо. Не знаємо, ані який вигляд вони мають, ані їхніх імен. Ми не можемо бути на сто відсотків переконаними, що маємо оголошувати тривогу.

— Хочете доказів? — спитав Фоулі та перемотав запис. — Я їх вам знайду.

Він знову ввімкнув відео.

— Дивіться. Зараз я прокручу повільніше. Один кадр за секунду.

Рут так близько присунувся до монітора, що міг навіть розрізнити пікселі.

— Капітан Шорт виконує посадку. Вона знімає шолом. Нахиляється, можливо, щоб підняти жолудь, і... от!

Фоулі натиснув на паузу, картинка застигла.

— Не бачите нічого незвичайного?

На серці у командира похололо. В правому верхньому кутку кадру щось з’явилося. На перший погляд щось схоже на промінь світла, та від чого було це світло? Чи може воно віддзеркалилося?

— Можеш збільшити?

— Легко.

Фоулі натиснув кілька клавіш, і зображення збільшилося на чотириста відсотків.

— Не може бути, — видихнув Рут.

На моніторі перед ними був слід від гіподермічного пострілу. Жодних сумнівів. Можна було вважати, що капітан Шорт