Читати книгу - "Відлюдько, Інна Земець"

        - Дякую, нема потреби, чай за кілька хвилин буде готовий. Чи може зголодніла? Додати до чаю чогось солодкого чи суттєвого?

     - Ні, дякую, чаю достатньо, - через те, що від стриптизу якось стрімголов перейшла  до перевдягання в його будинку, відчуваю себе скуто. Піднімаю ліхтарик трохи вище і бачу, що він прикриває одне око і відвертається, - Тобі заважає? - вимикаю, світла від газу під чайником вистачить.

           - Не зважай, все добре. Просто звик до темряви. Монітор, частіше за все, мій максимум.

Незручна пауза. Переступаю з ноги на ногу.

        - Слухай, от я дурень! Ноги мерзнуть? Зараз шкарпетки принесу, - вискакує з кухні і тупотить сходами вгору. Тупотить! Я вже майже змирилась із думкою, що він левітує.

Стою і дивлюсь у вікно – буря не вщухає, черговий апокаліпсис, щоправда, природній, цього разу. Під громовий вибух здригаюсь і відчуваю як моєї руки торкається тканина – шкарпетки, мабуть.

          - Вдягай, теж нові, звісно.

Тим часом чайник свистком віщує, що готовий. Олександр наповнює френч-прес і з ним та чашками в руках прямує в темряву, яка має бути вітальнею. Запалюю ліхтарик і свічу собі під ноги вбрані в теплі шкарпетки – комфортно.

             - Не мерзнеш? Можемо камін запалити.

       - О, давай! У Хомчаків був жахливий, димову завісу давав -  дай Боже, жоден комар не витримував.

              - В мене не такій багатофункціональний, але тепло і затишок буде.

За хвилину кімнату наповнює приємне потріскування хмизу, а полум’я починає облизувати поліна. Підходжу ближче і схрестивши ноги сідаю на підлогу біля вогнища. Олександр обирає місце теж на підлозі, але подалі від кола світла. Чому йому постійно потрібна темрява? Збрешу, якщо скажу що питання не крутиться на кінчику язика, але стримуюсь. Грію руки об теплу чашку. Температура на вулиці кардинально не змінилася, але мені холодно, то нервове, мабуть. Тишу порушує Олександр.

            - Ти така мовчазна. Боїшся, що покажу труну в якій ховаюсь від сонця? - намагається розрядити обстановку господар.

           -Та трохи є, - посміхаюся я і намагаюся побачити щось за межами світла від каміну, - Те що ти завжди в тіні не допомагає позбутись цих думок. Але ти досить чемній вампір, поки не вкусив, тож не дорікатиму.

Ця нав’язлива тема, що нагадує підліткову сагу, на якій схибилося пів світу, вже потроху набридає, тому різко замовкаю і подумки шукаю вихід з цієї ситуації. Олександр порушує тишу:

              - Не соромся, запитуй.

              - Що?

              - А що в тебе на думці?

Забагато, як для вихованої дорослої жінки, якою сама собі пообіцяла бути.

          - Соромитись вже трохи запізно – після стеження та стриптизу то зайве. Проте, відчайдушно намагаюсь бути чемною.

Він голосно сміється і пересувається трохи ближче, відчуваю аромат парфуму, відкаладаю аналіз парфумерних інгредієнтів на потім і починаю вглядатися, вивчаючи його риси обличчя.

         - Добре, сам скажу. Так, світло не дуже люблю – наслідки травми,  тож моя зона комфорту – сутінки. В сонячний день ношу окуляри, коли хмарно – великого дискомфорту не відчуваю, а вночі звик працювати в ноуті на нічному режимі, тому у вікнах зазвичай темно. Лікар давно казав, що це просто звичка, та поки вона мені не заважає не хочу її позбавлятись.

            - Тому й вікна авто так затоновані. Логічно. Тож ніякої домовини, отак все прозаїчно?

            - Шо є то є, навіть шкода шо таку легенду зіпсував. А тонування вікон сьогодні помітила?

           - Ні, є в мене агент дід Василь –майстер що мурував тобі камин. Він і сповістив мене про нового сусіда, який лиш зрідка полишає свою територію на джипі із затемненими вікнами, від чого половина місцевого населення собі вже шиї позвертали, у марних спробах тебе розгледіти. Твоя таємничість зробила тебе популярним. Баби в селі підозрюють, що ти або переховуєшся від кримінального минулого, або харчуєшся кров’ю.

           -  Вважаєш, одна зі здогадок вірна?

           - Обидві занадто банальні, гадаю, мені ще є над чим працювати.

       - Спритна ж ти дівчина! Поміж стрибками через паркан та з душу ти ще й до місцевого агента зовнішнього нагляду завітала, розслідування почала.  Вправно.  

      - Не вганяй мене в червоний! - якби ж ти знав, як сьогодні вдень розважилсь! -  Так, давай все з’ясуємо, бо моя уява мене доконає. Зі стрибками парканом вже все зрозуміло. А от друга вистава потребує тлумачення. На якому етапі ти мене помітив?

       - Нуууу, - неквапливо заводить Олександр, - скажімо так, погляд у потилицю відчув ще на березі.

     - Мати моя рідна, сором який! Здорова тітка, а як підліток у шпигуна гратися взялася і одразу ж спалилась.

        - А мені сподобалось, - сміється він. – Тут не дуже багато розваг, особливо коли їх не шукаєш. Аж раптом таке пожвавлення!

         - То ти мене помітив і вирішив це не виказувати?