Читати книгу - "Барва чарів"

Злорф узяв запропоноване пиво.

— І що? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Це отой кумедний парубійко?

— Так.

Злорф пильно подивився на Двоквіта, котрий радісно йому всміхався.

Очільник убивць потис плечима. Він рідко гаяв час на роздуми, чому одні люди хочуть смерті інших. Таке було життя.

— Можу запитати, хто твій клієнт? — мовив Імор.

Злорф підняв руку.

— Прошу тебе! — запротестував він. — Професійний етикет.

— Звісно. До речі...

— Так?

— Здається, у мене зовні є кілька вартових...

— Було.

— І ще кілька у дверях через дорогу...

— Колись.

— І двоє лучників на даху.

Нотка сумніву майнула на обличчі Злорфа, немов останній промінь світла на погано зораному полі. Нараз розчахнулися двері, сильно вдаривши вбивцю, котрий стояв поряд них.

— Не робіть так! — заверещав Грубань з-під столу.

Злорф та Імор підвели погляди на постать у дверях. Вона була товста, низенька та багато вбрана. Дуже багато вбрана. За нею виднілося кілька високих і кремезних постатей. Дуже кремезних і загрозливих.

— Хто це? — спитав Злорф.

— Я його знаю, — сказав Імор. — Він зветься Рерпф. Тримає шинок «Скрипучий таріль» біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.

Рерпф здійняв обцяцьковану перснями руку. Стрен Візель завагався на півдорозі до дверей, бо кілька дуже великих тролів пірнули попід дверне склепіння та стали по обидва боки товстуна, кліпаючи від світла. У передпліччях, немов мішки з борошном, здіймалися м’язи розміром із диню. Кожен троль тримав двосічну сокиру. Між великим пальцем і вказівним.

Грубань вилетів зі схованки, його обличчя було пройняте гнівом.

— Геть! — закричав він. — Заберіть цих тролів звідси!

Ніхто не ворухнувся. У кімнаті раптом запала тиша.

Грубань швидко роззирнувся. До нього почало доходити, що він сказав і кому. Тихе скиглення мимоволі зірвалося з його вуст. Він добрався до входу в підвал якраз у ту мить, коли один із тролів лінивим помахом однієї дебелої руки відправив свою сокиру в політ через усю кімнату. Грюкання дверей та їх подальше розколювання від удару сокири злилися в один звук.

— Чорт забирай! — вигукнув Злорф М’якоступ.

— Чого тобі треба? — спитав Імор.

— Я тут від імені Спілки торговців та купців, — виважено промовив Рерпф, — для захисту наших інтересів, так би мовити. Тобто цього чоловічка.

Імор зсунув брови.

— Пробач, — сказав він. — Мені здалося, ти сказав «Спілка торговців»?

— Та купців, — погодився Рерпф. Тепер позаду нього виднілося більше тролів і ще декілька людей, котрих Імор ледь упізнавав. Можливо, він їх бачив за прилавками й барами. Зазвичай це непоказні особи — легко їх проігнорувати, легко їх забути. Десь у глибині душі зростало погане передчуття. Він думав, як так могло статися, що, так би мовити, лис постав перед розлюченою вівцею. Ба більше, вівцею, котра могла собі дозволити найняти вовків.

— І скільки ця... «Спілка»... існує, можна поцікавитись? — промовив Імор.

— Від нинішнього обіду, — відповів Рерпф. — Я віце-керівник у справах туризму, якщо хочеш знати.

— Що таке той туризм, про який ти говориш?

— Ее... ми не дуже впевнені… — сказав Рерпф.

Із-за його плеча висунув голову якийсь старий бородань і крекнув:

— Говорячи від імені торговців вином міста Морпорка, туризм означає бізнес, тямиш?

— Ну? — холодно мовив Імор.

— Ну, — сказав Рерпф, — ми захищаємо наші інтереси, як я й сказав.

— Злодіїв ГЕТЬ, злодіїв ГЕТЬ! — ґелґотав його старший товариш. Дехто підхопив те скандування. Злорф усміхнувся.

— І вбивць також, — скандував старий. Злорф загарчав.

— Усе логічно, — сказав Рерпф. — Скрізь грабунки й убивства. Яке враження матимуть відвідувачі? Їдеш так далеко, щоби побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та суспільними цікавинками, а ще оригінальними звичаями, — натомість же опиняєшся мертвий десь у провулку або ж, як воно бува, пливеш униз Анхом. І як ти розкажеш усім своїм друзям, що прекрасно проводиш час? Будьмо чесними, вам треба йти в ногу з часом.

Злорф та Імор подивилися одне на одного.

— Треба, так? — сказав Імор.

— То рухаймось, брате, — погодився Злорф. Одним рухом він підніс трубку до рота і в напрямку найближчого троля шухнув дротик. Той крутнувся й пожбурив свою сокиру, котра промайнула над головою вбивці та встрягла в нещасливого злодія позаду нього.

Рерпф пригнувся, а троль за його спиною підняв свого величезного залізного арбалета й вистрелив снаряд розміром зі спис у найближчого вбивцю. Та й почалося...

Раніше вже згадувалося, що ті, хто є чутливими до випромінювань глибокого октарину — восьмого кольору, піґменту уяви — можуть бачити таке, що невидиме для інших.

Отож якраз Буйвітер, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вечірні базари Морпорку, та зі Скринею, що тарабанилася позаду, штовхнув високу темну постать. Він повернувся, щоби викрикнути кілька відповідних проклять, і побачив Смерть.

Це певно був Смерть. Більше ніхто не ходив із пустими очицями і, звісно ж, прикметна коса на плечі. Доки Буйвітер із жахом дивився поперед себе, закохана парочка, сміючись із якогось свого жарту, пройшла прямо крізь цю мару, навіть нічого не помітивши.

Смерть мав неабияк здивований вигляд, наскільки це можливо з обличчям без жодних рухомих рис.

— БУЙВІТЕР? — мовив Смерть, голосом таким же низьким та важким, як грюкання свинцевих ляд глибоко під землею.

— Мм, — сказав Буйвітер, намагаючись відійти подалі від того безокого погляду.

— АЛЕ ЧОМУ ТИ ТУТ? — (Бах-бах! — загриміли ляди гробниць у повних червів цитаделях під старими горами...)

— Мм, а чому ні? — відповів Буйвітер. — Як би там не було, певний, у тебе купа справ, тому якщо лиш...

— Я БУВ ЗДИВОВАНИЙ, ЩО ТИ НАШТОВХНУВСЯ НА МЕНЕ, БУЙВІТРЕ. БО Ж У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНА ЗУСТРІЧ ІЗ ТОБОЮ ВЛАСНЕ ЦІЄЇ НОЧІ.

— О ні, не...

— АВЖЕЖ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ДОШКУЛЯЄ В УСІЙ ЦІЙ СПРАВІ, ТО ЦЕ ТЕ, ЩО Я СПОДІВАВСЯ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕВДОПОЛІСІ.

— Але ж це за п’ятсот миль звідси!

— І НЕ КАЖИ. У СИСТЕМІ ЗНОВУ ЗБІЙ. ТАК І Є, ЯК БАЧУ. СЛУХАЙ, НЕМА ЖОДНОГО ШАНСУ, ЩО ТИ...?

Буйвітер відступив, виставивши руки поперед себе у захисній манері. Продавець засушеної риби з цікавістю