Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "

Першим ділом в аудиторії доводиться здати гроші Любі, а вже тоді застигнути в очікуванні. Він спізнюється рівно на десять хвилин. Рвучко відчиняє двері й проходить до столу. Розгніваний. Це видно по очах. Сьогодні не у костюмі, у темних джинсах та джемпері. З невеликою щетиною на обличчі, але йому дуже личить.

— Усім доброго ранку, — говорить тихо, займаючи своє місце. — Продовжуємо тему, яку почали минулого разу.

Олександр починає диктувати, інколи зупиняючись на пояснення та приклади. Чітко, але тихіше ніж минулого разу. Коли Люба гучно ставить питання, мружиться, торкаючись пальцями скронь. То ось в чому проблема, у нього голова болить. Відчуваю дивну радість, згадавши, що у сумці маю знеболювальні пігулки, і не можу всидіти, щоб дочекатися дзвінка. Коли він лунає, я затримуюсь, щоб залишитись останньою. Аліна знову кидає на мене погляд, але мовчки виходить.

Коли ми залишаємося самі, він підіймає на мене погляд. Несміливо підходжу до його столу й мовчки кладу блістер з пігулками. Він кілька секунд кліпає розгублено, а потім легко всміхається.

— Дякую, ти мене врятувала, — знову так дивиться, що серце починає скакати галопом.

— Хтось учора гарно погуляв? — пізно кусаю себе за язика, хоча насправді задоволена таким нахабством. Зранку мені здалося, що я перетворилася на сіру мишку, хоча ніколи нею не була.

— Сашо, — серйозно дивиться у вічі, — не грай зі мною.

— Я…

— Олександре Михайловичу, можна запитати? — вривається до аудиторії якийсь хлопець, рятуючи мене від виправдання.

Мовчки розвертаюсь і вилітаю з аудиторії. Дожилася до того, що фліртую з викладачем. Сором мені. Майбутній адвокат не має показувати свою слабкість, а я розкидаюся нею наліво і направо.

Весь день себе сварю і обіцяю, що більше ніколи не утну такої дурниці. Після занять дівчата їдуть купувати Лізі туфлі, а я йду до бібліотеки здати книгу, яку брала для написання реферату. Зараз завалюся спати, щоб ні про що не думати. А ще вимкну телефон, на випадок незапланованих дзвінків від Мирона.

Повертаючись, різко гальмую, помітивши у коридорі Олександра Михайловича. Прилипаю до стіни. Здається, він мене не побачив. Чую кроки, потім вичікую кілька хвилин і тільки тоді виходжу.

Трясця!

Він стоїть, обпершись на підвіконня й заклавши руки до кишень штанів. Чекає. Відмираю. Роблю невпевнені кроки далі. А може, він взагалі не мене чекає? Випрямляю спину й не зважаю на його присутність. Мабуть, це виглядає дивно, бо у коридорі немає нікого, окрім нас.

Коли доходжу, не витримую й зустрічаюсь з ним очима.

— Далеко зібралась? — запитує тихо.

— До гуртожитку, — відповідаю спокійно. Ну, мені здається, що спокійно.

— Підійди, — промовляє ліниво. Роблю кілька кроків до нього, готуючись почути щось погане. — Дякую, — виставляє переді мною на долоні пігулки.

— Пусте, — забираю блістер, торкнувшись своїми холодними пальцями його теплої долоні.

— Вип’ємо каву?

— Зараз? — дивуюсь.

— Гадаєш, ризиково? — задумується.  

— Сто відсотків, — відповідаю загальмовано. Не вірю, що він серйозно пропонує піти випити кави.  

— Через дві години біля гуртожитку, — дивиться на годинник. — Прийдеш? — переводить погляд на мене.

— Так, — видихаю. Хіба ж я можу відмовитись від такої пропозиції?