Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

 — Даміре, будь ласка, — прошу вкотре. — Я все зроблю, що захочеш. На захід із тобою піду, чесно. Тільки не потрібно в лікарню.

— Еліно, — чоловік розвертається до мене, скупо усміхаючись. — Кілька годин обстеження, і ми повернемося додому. Я хочу бути впевненим, що з тобою все добре.

— Усе добре. Чесно.

— Отже, нічого нового лікарі не скажуть. Не годиться, що тобі постійно погано. Сідай.

Дамір відчиняє переді мною дверцята машини, а мені хочеться просто втекти. Сховатися в ліжку й не вибиратися звідти. Тільки, боюся, чоловік тоді на руках мене понесе. А зайвих підозр викликати не хочеться.

Сідаю в нагрітий салон. Знайомий, трішки рідний. Скільки разів я так їздила з Даміром? На виставки, у місто. Наше знайомство почалося теж із машини, коли я намагалася втекти з весілля, а чоловік підібрав мене на шосе.

Я тоді багато дурниць наговорила, не знаючи, що Дамір і є мій майбутній чоловік. Розповідала про жахливого нареченого, про його потворний шрам на обличчі. А тепер дивлюся на щоку чоловіка й не розумію, що там кепського. Невеликий, непомітний майже.

Відвертаюся до того, як Дамір помічає мою зацікавленість. До лікарні ми їдемо в тиші. Я розумію, що мені вже ніяк не відкрутитися. Хіба що відмовитися від усіх обстежень, але Алієв не дозволить цього.

Намагаюся вигадати, як вчинити. Єдиний варіант, що спав на думку, це напряму зізнатися Даміру. Розповісти все, поки замість мене це не зробили лікарі.

Але я не можу уявити, що тоді буде. Усе полетить під три чорти. Чи відпустить мене Алієв в Англію? Навряд чи, якщо минулого разу мені для цього втекти довелося.

Дозволить виїхати через рік або два в Америку? Уже бачу, як чоловік пакує мої валізи. Ні, дитина навіки зв’яже нас. Ніякого навчання, поїздок кудись. Завжди поруч із Даміром, чия близькість виснажує мене й завдає болю в душі.

А якщо згадати, як він дбає про свою репутацію… Розлучення з вагітною дружиною явно не те, що дозволить собі Алієв.

Ось що мені робити?

— Еліно, — кличе м’яко, коли я тихо схлипую. — Знову погано?

— Ні, — хитаю головою. Не казати ж, що в мене скачуть гормони, і навіть через нісенітницю я можу розплакатися.

Я через зіпсовану кофту ревіла сильніше, ніж коли прийшла відмова з університету.

— Я просто не хочу нікуди їхати. Але ти ніколи мене не слухаєш.

— Вибач, що турбота про тебе для мене важливіша за твої примхи.

— Турбота? Серйозно? — закипаю. Раніше таке дбайливе ставлення викликало б у мене радість, але не зараз. — Ти просто робиш те, що хочеш. І ніколи не зважаєш на мою думку. Я дуже втомилася від цього.

— А коли втекла, ти на мою думку зважала? Ти хоч уявляєш, що тоді було? Як сильно я хвилювався?

Уявляю. Дамір послав своїх сторожових псів, щоб мене приволокли назад. Тільки в Марата виявилося достатньо співчуття, щоб відпустити мене. Дозволити жити так, як я жадала.

Алієв жодного разу не подзвонив. Якби він справді хвилювався, то спробував би поговорити. Сам би приїхав за мною в аеропорт. Але його не було поруч.

Ніколи не було.

І я не була потрібна.

— Я говорила тобі, що хочу вчитися, — повторюю, опустивши погляд. — Але ти не хотів слухати. Усе, що мені потрібно, бути якомога далі від тебе.

— Настільки тобі ненависний?

— Страшенно! Особливо після…

Я не договорюю про Евеліну, адже ми заїжджаємо на територію клініки. Розумію, що зараз просто розревуся і дам зрозуміти, наскільки мені погано від цієї ситуації. Я по дурості закохалася у власного чоловіка, який нічого до мене не відчуває.

Першою вилітаю з машини, закінчуючи розмову. Потрібно припиняти постійно сваритися, із цього нічого не вийде. Не можна когось насильно змінити чи закохати в себе. Дамір не винен, що не любить мене.

А ось у тому, що він негідник — дуже навіть винен.

— Ходімо, Еліно, — підхоплює мене під руку, немов я зараз втечу. — Дізнаємося, що з тобою таке.

Саме цього я і боюся.

Якщо швидко не вигадаю вихід із ситуації, то це крах усіх моїх планів.

— Останній кабінет, — підбадьорює Дамір, коли я згинаю руку в лікті. — Ти добре справляєшся, Еліно. Нам сюди.

Я вже здала кров, перевірилася в невролога. Залишилося лише УЗД, що тільки можна було вигадати — я вигадала. І це моя фінальна точка брехні. Якщо аналізи крові будуть готові за кілька годин, то лікарі відразу дізнаються про мою вагітність.

— Лягайте на кушетку, — наказує лікарка. — Джинси розстебніть і приспустіть.

— Добре, — слухняно киваю, тремтячими пальцями хапаючись за ґудзик. — Даміре, вийди, будь ласка.

— Мені заборонено тут перебувати? — чоловік дивиться на лікарку, чекає її відповіді.

— Якщо ваша дружина не проти, то залишайтеся.

— Вона не проти.

Дамір прямує до стільця, який стоїть у кутку. По-чоловічому закидає ногу на ногу. Нетерпляче постукує пальцями по спинці, чекаючи, коли ми закінчимо. А я не можу змусити себе рухатися. Спиною біжить холодок, нерви закручує тугими вузлами.