Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

Постукавши кулаком по дерев'яних дверях з облущеною місцями білою фарбою, тягну ручку вниз і заглядаю в отвір, який щойно утворився. Лев сидить на лікарняному ліжку, спираючись спиною на подушку і клацаючи пультом від телевізора.

Помітивши мене, він вимикає телевізор і, поспіхом підвівшись ліжка, йде назустріч.

– Бачу, ти вже бадьорий, – забравши пакет з продуктами, чоловік обіймає мене за плечі, а я підставляю щоку для його поцілунку. – Привіт, мій хороший.

– Привіт, та я нормально. Нудно тут, на роботу хочу.

Лев йде до ліжка, де поруч стоїть тумбочка на високих ніжках на коліщатках. Пакет кладе зверху тумби, заглядає всередину пакета. Усміхаюся, стежачи за мімікою Стельмаха. Спочатку він ніби як з ентузіазмом дістає пластикові контейнери, але побачивши, що всередині контейнерів, тут же хмурить брови та роздратовано складає все назад, в пакет.

– А нічого нормального немає? Хоч би ковбаски принесла, Асю.

– Тобі не можна таке.

– Хто це сказав? – Лев не сердиться, але на лобі все одно з'являються горизонтальні лінії.

– Це ось тут написано. Дивись, – киваю на вхідні двері, де приклеєний скотчем роздрукований аркуш офісного паперу. Так вказано продукти, які можна приносити хворим.

– На паркані теж багато чого написано, – невдоволено бурчить Лев, але чоловік швидко змінює тему розмови: – Мене виписують за кілька днів.

– Серйозно? – Лев киває у відповідь. – Дивно, я сьогодні говорила з твоїм лікарем, він чомусь мені нічого не сказав. Гаразд, хочеш я в магазин схожу, куплю тобі щось смачненьке?

– Не потрібно. Краще розкажи, як у вас справи?

Зітхаю, відчуваючи, як по тілу пробігає тремтіння. Цієї ночі я погано спала, крутилася з боку на бік, згадуючи зустріч із Матвієм і обмірковуючи розмову. Шукала правильні слова, які скажу чоловікові під час зустрічі. Але зараз, коли Лев сидить переді мною та із занепокоєнням заглядає в мої очі, я гублюсь. Всі фрази ніби вилетіли з голови. Я не знаю: з чого почати, як сказати, що відтепер у нашому з ним житті настав новий етап.

– Асю, що з тобою?

Взявши мене за зап'ястя, Лев садить мене поруч із собою на ліжко. Його тепло, таке рідне та знайоме, огортає та розслаблює. Все нормально буде, треба тільки чоловікові розповісти про Матвія. За вісім років, що ми у шлюбі зі Стельмахом, всяке довелося пережити: були й зльоти, і падіння, але якось все минуло, я вже нічого не пам'ятаю. Сподіваюся, з часом і цей момент мені не вдасться згадати. Дуже-дуже сподіваюся.

– Ти можеш мені про все розповісти, і разом ми розв'яжемо будь-яку проблему, – Лев ніжно гладить мене по руці, веде пальцями по шкірі.

Зробивши глибокий вдих, наче я намагаюся надихатися перед стрибком з урвища, встаю з ліжка. Іду до вікна. Не хочу дивитися в очі чоловікові, коли перед ним вивертатиму всю душу навиворіт. Боюся побачити у його погляді щось чуже, холодне. А ще сильніше боюся його жалю чи навіть байдужості.