Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– А ви б змогли?

Колвін спантеличено округлив очі:

– Прикликати демона?

– Так.

– А сенс?

– Ну, теоретично? – не відставала я.

– І теоретично, і практично. Тільки нічого, окрім проблем, це не принесло би. А мені й без цього, – чоловік багатозначно подивився на мене, – їх на цей час вистачає.

От за «проблеми» окреме «дякую»! Враховуючи, що навмисне я їх точно не створювала. До речі, з цього приводу я так і не з’ясувала: а що і кому від мене було потрібно? Та не встигла я відкрити рота, щоб озвучити питання, як помітила серед ялин когось, хто переховувався. Він лише вгадувався й іншим разом я б скоріше за все не помітила б нікого, але зараз мої увага й інтуїція були загострені до краю, тому я й змогла розгледіти у ледве помітній тіні людину, чи хто там ще міг бути, оскільки я знаходжусь у такому дивовижному місці! Моє обличчя, мабуть, встигло промовити все набагато швидше, ніж язик, тому що Колвін миттєво відреагував. Він повільно, неквапом, повернувся у той бік:

– Влад! Ти ще довго маєш намір посеред ялин тертись?

На галявину вийшов високий парубок й завмер, витріщившись на мене. Верескнувши від несподіванки, чим невимовно приголомшила професора, я жваво підскочила, мало не затоптавши того й, забувши про свою нещасну ногу, пострибала, шкутильгаючи, назустріч хлопцю. Через декілька секунд я повисла в того на шиї з диким криком:

– Владька!

Він обхопив мене своїми лапищами та закружляв:

– Лєрка! Звідки ти тут?!

– Ти ж знаєш моє «везіння»! А ти як сюди втрапив?

– Ну, твоє «везіння», мабуть, заразне, – він тицьнувся носом у мою маківку.

Влад був моїм другом з дитбудинку. Практично з самого початку. Він вступився за мене, коли новеньку дівчинку – практично з дому – намагались перетворити на грушу для биття: розкидав усіх. Навчив мене битися. А я допомагала йому з навчанням. Так і тягли одне одного. Йому першому я сповістила про вступ. Ми повинні були зустрітись та відсвяткувати, але він, наче крізь землю провалився. Я навіть заяву до поліції написала, та його так і не знайшли, якщо взагалі шукали.

І ось зараз він стояв переді мною вже зовсім дорослий, ледь не під два метри зросту, та все з тим же вихором на голові, білявий, у веснянках, але з незмінним хлопчачим виразом обличчя, котре єдине дорослішати не поспішало. До нас підійшов Колвін, з подивом косячись на наш щенячий захват, й простяг Владу руку, змушуючи мене сповзти з його шиї.

– То ви знайомі? – спитав він очевидне.

Я, продовжуючи посміхатись від вуха до вуха, кивнула:

– Ми товаришуємо з дитбудинку.

Професор перевів погляд на хлопця:

– То це ти про цю дівчину всі вуха Олегу продзижчав?

Я втупилась у Владьку:

– Що значить: продзижчав? Ти про що там дзижчав?

Влад навіть зніяковів дещо, чого за ним раніше не помічалось:

– Хотів тебе теж сюди… Та Олег Вікторович з’ясував, що ти вже вчишся й в тебе все гаразд. Та й… просто так не можна… всіх…

Не стримавшись, я стусонула хлопця кулаком у плече:

– Та хоча б сповістити, що живий?! Ні? Ніяк?

Натомість відповів Колвін:

– Він не міг, Валеріє. Йому заборонили на якийсь час зв’язуватись будь з ким з його минулого життя.

Я розвернулась до професора, обкотивши того цілком ошелешеним поглядом:

– Ви його там що: у полоні тримали?! Чи забрали у довічне рабство?!

Не звертаючи ніякої уваги на моє обурення, він просто підштовхнув мене до ґанку:

– Йдіть в будинок, Валеріє. Нам треба переговорити.

Але, вгледівши мої розлючені очі, з яких просто-таки вилітали блискавки, він раптом додав з посмішкою:

– Будь ласка. З вами ми поговоримо пізніше. В нас ще буде час.

Від професорського «будь ласка», підсолодженого його усміхненою фізіономією, я взагалі ошаленіла і на деякий час в мене відібрало мову. В підсумку, мене вистачило лиш на те, щоб незадоволено пирхнувши, розвернутись та, із гордо задертою головою, пошкутильгати до будинку під крило, не в приклад декому, турботливого Власія.

Вартовик сидів на ґанку й попивав чай із цукровим печивом. Не встигла я підійти, як поруч з ним матеріалізувалась друга чашка, на котру він одразу скосив погляд:

– Пий чай, дівонька. Цілющий: й нога як нова буде, та й нерви заспокоїш.

– Так вже й нова?

– Та так-таки й нова.

– Що ж він, – я сердито кивнула в бік професора, що розмовляв із Владом, – про чай забув?

– Та ж не забув він. Поки ти його розпитуванням мучила, і сказав.

Я витріщилась на вартовика:

– Ви ж у домі були. Коли б він встиг?

Власій хитро примружився, в його очах блиснув лукавий вогник, носик смішно зморщився, а сам він беззвучно так розсміявся:

– А й не завжди слова потрібні, щоб перемовитись.

В мене трохи смикнулась рука, ледве не розплескавши чай:

– Ви спілкуєтесь подумки?!

Хоча, чому я ще дивуюсь? Пара тижнів такого життя, і подив відпаде, як непотрібний атавізм.

– А коли – подумки, коли – образами.

Не встигла я відреагувати на почуте, як Колвін із Владом підійшли до нас. Вигляд у професора був достатньо занепокоєний:

– Власію, кордон вночі розтягнути ближче до порогу зможеш?

– Так, коли треба, то й розтягну. До самісінького порога не дістану, та ліктів за двадцять буде.

– І те – добре, – кивнув Колвін і повернувся до мене. – Допивайте чай та лягайте спати: вийдемо о третій ночі.

Тон, яким це було вимовлено, був не те що крижаним – він був обпікаюче крижаним, немов би заради мене йому довелось принести у жертву щось до нестями дороге і тепер він мене за це ненавидів. Спокійно попиваючи чай, я підняла на професора погляд і, судячи з виразу його обличчя, він точно відчув на собі два свердлильних жала, що жадали пробуравити його наскрізь:

– Це все, що мені потрібно знати? Чи будуть ще якісь розпорядження?