Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

— У тім-то й річ, — спроквола промовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність лоґічно мислити.

— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць… То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?

Інна заперечно похитала головою:

— Я оце подумала, що чаклунськими здібностями його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.

Я хмикнув:

— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.

— Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.

— Але навіщо?

— Не знаю. Може, це сталося ненавмисне. Довгий час кіт жив поряд з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.

— Отже, він несвідомий чаклун?

— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо…

Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.

„А тепер кіт живе в нас, — одночасно подумали ми. — І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми теж станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами“.

Чи вже стаємо ними…

Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.

Ні, ми не просто подуріли від кохання.

Це якась мана!

Якісь чари…

Я ніби миттю прозрів!

— Голубонько, що в нас є пити?

— Кока-кола в холодильнику.

— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.

— Зараз, — з готовністю відповіла Інна і зіскочила з ліжка.

Тоді я пошепки, але з притиском додав:

— А цукерки ще є?

— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.

У мене важко загуптало серце.

— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.

— Гаразд.

Я полегшено зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. Повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.

— До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?

Інна здивовано підвела брови:

— Та ти ж сам попросив.

„Ти не могла мене чути, — міцно стуливши губи, подумав я. — Бо я говорив пошепки“.

На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.

— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!

(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє диво!)

— Ти теж телепат, — запевнив я. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй…

Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд „навчав“ її цього мистецтва на два місяці довше.

Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво перебирала моє волосся, а я млів від насолоди.

— Телепатія — тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.

— Я завжди мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.

— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.

— Але народжуються з поетичним хистом.

— Тоді ми народилися з чаклунським хистом.

Кілька хвилин тривала мовчанка.

— Владику, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.

Я підвівся й глянув на неї:

— Ну й що?

— Учень чарівника — теж чарівник. Нам треба розшукати його.

— Навіщо?

— Розумієш… — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Маґія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно…

— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.

— І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.

— Атож. Він може таке утнути…

Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з балкона донісся шурхіт і до кімнати забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.

— Владиславе! Твій тезка заговорив. По-людському.

(Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав на мою честь.)

Ми з Інною перезирнулися.

— І що ж він сказав?

— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Влад обізвався перший.

„Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.

„Що ж робити?“ — спитала вона.

„Негайно розшукати того учня“.

— Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?

— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.

— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — У вас кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм…

— Ні-ні, — квапливо перебила його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.

— Про кого?

— Про учня твого колишнього господаря.

Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:

— А може, не треба? Адже ти знаєш, Інно…

— Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.

— Про Ференца?

— Його так звати?

— Атож.

— Це угорське ім’я, — зауважив я.

— Він і є мадяр, — сказав кіт.

— А яке в нього прізвище?

— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.

— А що ти про нього ще знаєш? Де він живе, працює?

Леопольд усівся на підлогу й енерґійно почухав задньою лапою за вухом.

— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець…

Раптом Інна стрепенулася:

— Ану, котику, уяви його чіткіше!

— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі… — почав описувати Леопольд.

„Владику, — подумки звернулась до мене Інна. — Допоможи“.

„Як саме?“

„Я