Читати книгу - "Історик"

загадкова відсутність міст і сіл сповнювали мене надією. У мене виникло враження, що чим краще сховали минуле в цій країні, тим імовірніше, що воно могло зберегтися тут. Серед цих гір відшукували шлях ченці, чиї сліди ми загубили у Стамбулі, — може, вони йшли по таких самих горах, навіть можливо, вони бачили ці вершини. Хоч би знати, які саме. Я сказав про це Хелен, бажаючи самому почути власні надії. Вона похитала головою.

— Ми не знаємо, дійшли вони до Болгарії чи тільки вирушили в дорогу, — нагадала вона мені повчальним тоном, але зм’якшивши його ласкавим дотиком до моєї руки під піджаком.

— Я нічого не знаю про історію Болгарії, — зізнався я, — тут я мов у темряві.

Хелен посміхнулася.

— Я сама не фахівець, але можу тобі сказати, що слов’яни емігрували в цей район із півночі в шостому-сьомому століттях, а тюркське плем’я булгарів прийшло сюди в сьомому столітті. Вони мудро об’єдналися проти Візантійської імперії, їхнім першим правителем був булгарин на ім’я Аспарух. Цар Борис І зробив християнство офіційною державною релігією в дев’ятому столітті. Попри це, тут його вважають великим героєм. Візантійці правили в цих землях з одинадцятого до початку тринадцятого століття, і Болгарія стала могутньою державою до того, поки на них напали оттомани 1393 року.

— А коли вигнали оттоманів? — зацікавився я.

Здавалося, оттомани були повсюди.

— Не раніше 1878 року, — зітхнула Хелен. — Росія допомогла Болгарії прогнати їх.

— І потім Болгарія виступала на боці фашистів в обох війнах.

— Так, а радянська армія провела тут революцію одразу після війни. Що б ми робили без радянської армії? — Хелен посміхнулася мені своєю найбільш сяючою й водночас гіркою посмішкою, а я стис її руку.

— Говори тихше, — сказав я. — Якщо ти не будеш обережною, я буду стежити за нами обома.

Аеропорт у Софії виявився маленьким — я очікував побачити сучасний комуністичний палац, але ми опустилися на скромний майданчик і пішли по ньому з іншими пасажирами. Майже всі вони були болгарами, вирішив я, прислухаючись до їхніх розмов. Це були гарні люди, деякі з них навіть дуже гарні: обличчя — від світлих слов’янських до темної бронзи Середземномор’я; калейдоскоп багатих відтінків і густих чорних брів, довгих, широких, орлиних або дуже загнутих носів; молодих жінок із темним хвилястим волоссям і шляхетним чолом та енергійних беззубих старих. Вони сміялися й жваво розмовляли. Один високий чоловік жестикулював, розмахуючи перед своїм товаришем складеною газетою. Їхній одяг точно був не західний, хоча мені було важко визначити, що саме у крої їхніх костюмів та спідниць, у важких черевиках і чорних капелюхах здавалося мені незвичним.

Я також відчув неприховане щастя цих людей, щойно їхні ноги ступили на болгарську землю. Це зруйнувало картину, що склалася в моїй уяві про цю націю, пригноблену Радянським Союзом, про народ, який навіть зараз, після смерті Сталіна, віддано підтримує свого «старшого брата». Я уявляв собі безрадісну країну, що перебуває в кошмарному сні, від якого вона може ніколи не прокинутися. Труднощі з отриманням болгарської візи в Стамбулі (за допомогою султанської казни Тургута та дзвінків із Софії від знайомих тітки Єви) тільки збільшили мою тривогу щодо цієї країни, а безрадісний чиновник, що нарешті поставив печатку в наші паспорти, здавався мені втіленням тоталітарного режиму. Хелен зізналася мені, що її проймав страх від самого тільки факту видачі нам віз.

Але справжні болгари були зовсім іншими. Підійшовши до будинку аеропорту, ми опинилися в черзі. Тут сміх і розмови були ще голоснішими; ми бачили, як родичі за бар’єрами махали руками й викрикували вітання. Поруч із нами люди декларували дрібні суми грошей та сувеніри зі Стамбула й інших країн, і коли надійшла наша черга, ми зробили те саме.

Брови молодого офіцера митниці зникли під його кашкетом, коли він побачив наші паспорти, потім він відніс їх до іншого офіцера, щоб порадитися.

— Чорт, — тихо сказала Хелен.

Кілька людей в уніформі зібралися навколо нас, і найстарший та найповажніший почав розпитувати нас німецькою, потім французькою і нарешті ламаною англійською. Як проінструктувала тітка Єва, я спокійно дістав підроблений лист із Будапештського університету, у якому говорилося, що болгарський уряд повинен впустити нас до країни у важливій академічній справі, та другий лист, який нам дав на прохання тітки Єви її друг із болгарського посольства.

Я не знаю, чи корисний був для офіцера академічний лист і що він зрозумів із суміші англійської, німецької та французької, але лист із посольства був написаний болгарською мовою і з печаткою посольства. Офіцер прочитав його мовчки, звівши великі чорні брови, потім його обличчя набуло здивованого вигляду, і він із цікавістю подивився на нас. Через це я занервував більше, ніж від його колишньої ворожості, і мені раптом спало на думку, що тітка Єва майже нічого не говорила нам про зміст листа з посольства. Звичайно ж, я не міг зараз дізнатися, про що там ішлося, і відчув себе жахливо, коли побачив, що офіцер митниці посміхнувся й поплескав мене по плечу. Він пройшов до телефону в службовому приміщенні і після кількох спроб зв’язався з кимось. Мені не подобалося те, як він посміхався в слухавку й озирався на нас щосекунди. Хелен стояла поруч зі мною, і я зрозумів, що їй ще страшніше, ніж мені.

Офіцер нарешті повісив слухавку, допоміг нам пройти з нашими запорошеними валізами і повів нас у бар, де пригостив бренді, яке вони називають «ракія», та й сам не відмовився. Він запитував нас своїми кількома ламаними мовами про те, як давно ми присвятили себе революції, коли ми вступили в партію і так далі, і від кожного питання я відчував дедалі більшу незручність. Це змушувало мене замислюватися про можливі неточності нашого рекомендаційного листа, але я наслідував приклад Хелен, посміхався й робив незначні зауваження. Він запропонував тост за дружбу між робітниками всіх країн і наповнив ще раз наші склянки й свою. Якщо хтось із нас говорив щось, наприклад про те, яка гарна його країна, він хитав головою, ніби заперечуючи, й широко посміхався. Я нервувався через це, поки Хелен не прошепотіла мені, що вона читала про таку культурну особливість: болгари хитають головами на знак згоди й кивають на знак заперечення.

Коли ми випили стільки ракії, скільки я міг випити без наслідків, нас урятувала поява чоловіка із суворим обличчям, у чорному костюмі та в чорному капелюсі. Він виглядав не набагато старшим від мене, але був би набагато гарнішим, якби задоволення хоч іноді з’являлося на