Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Зараз взнаєш, – відповів він, не зводячи очей з її матері.

Через хвилину очі дівчинки обважніли й заплющились, а сама вона, обм’якнувши, впала на подушку. Колвін турботливо вкрив її й розвернувся до жінки, кивнувши гвардійцю, що позбавив її голосу. Воїн змахнув рукою перед обличчям хазяйки дому, й вона миттю закричала:

– Що ти зробив з нею?!

– Будеш так галасувати, – Ігор встав і підійшов до неї, погрозливо нависнувши, – і тобі доведеться тільки слухати.

З хвилину вона нервово й гучно дихала, після чого кивнула, погоджуючись:

– Добре. Я буду поводитись тихо, – в її голосі, крізь злобні тональності, вчувались сльози. – Тепер скажи: що з Майєю?

Колвін опустився на стілець поряд з нею:

– Як бачиш, вона спить.

– Просто спить?

– Звісно, ні! – ненавидячи себе, процідив він. – Тобі ж відомий «Навій сон»?

– Ні…, – ледве чутно прошепотіла вона, – ти не зважився б… Ти… ти… ти ж не такий, як вони… Ти б не зробив цього…

– Повір, і мене можна довести до стану озвіріння…

…Перед його очима майнув спогад про той бій, через який він не зміг повернутись за Ладою. Він повинен був загинути тоді, та йому вдалось – просто пощастило – накинути закляття, що підкорювало, на молоденьку оморочницю, котра стояла трохи осторонь від нападників та намагалась вплинути на нього. Вона була ще недосвідчена, власне, як і він, та щастя посміхнулось йому, і їй довелось підкоритись.

Завдяки їй він, вже досить зранений та дивом тримаючись на ногах, зміг добити нападників й дістатись порогу, де й відпустив її, пожалівши. Через декілька років після цього, йому довелось ще раз скористатись її послугами: не з доброї волі вона їх надавала…

– Мені дорого коштувала допомога тобі, – рикнула вона. – Тобі цього недостатньо?!

– Недостатньо?! – брови Ігоря здивовано злетіли. – Яке мені діло до того, чим ти розплатилась за власну жадібність?! Тебе ніхто не тягнув до того світу на аркані. Ти йшла заради винагороди. І мені допомогла тільки тому, що я виявився спритнішим за тебе.

– Я допомогла тобі дістатись порога! – гнівливо сяючи своїми чорними, мов вугілля, очима, викрикнула жінка. – Та тобі й цього було мало! Ти з’являєшся знов і знов!

– Грайна! – губи Ігоря розпливлись у зловісній усмішці. – В тебе не було вибору: допомагати мені, чи – ні. А в мене він був. І я вибрав тебе відпустити. Тож, дорогенька, за тобою борг.

– Що тобі потрібно? – глухо промовила оморочниця.

– Проведеш нас до Глотникових гір так, щоб ні з ким не довелося перетнутись.

Жінка закашлялась, наче захлинулась повітрям:

– До гір?! – прохрипіла вона, прокашлявшись. – Чотири дні ходу! А Майя не житиме й трьох!

Колвін відкинувся на спинку стільця:

– Хто тобі сказав, що вона не житиме й трьох?

– Ти й сказав! – марно смикнулась вона в його бік. – «Навій сон»! Від нього помирають через шістдесят годин!

– Я спитав: чи відома тобі така отрута. Та не казав, що використав саме її.

Та з надією втупилась в його очі:

– Майя просто спить?

Ігор криво усміхнувся:

– Цього я теж не казав, – він, як міг, намагався приховати своє істинне ставлення до того, що відбувається. – В її крові зараз модифікація «Нав’його сну», створена мною. Доза розрахована на шість діб – на випадок непередбачуваних ситуацій. Якщо в шостий день не дати протиотруту, дівчинка не прокинеться, – Колвін дістав з нагрудної кишені пакетик з трьома невеличкими флаконами. – Протиотрута тут, та тільки я знаю: у якій пропорції її розводити. Тому, – він навів на неї вказівний палець, – не варто випробовувати долю, чинячи нерозумно, якщо, звичайно, ти дорожиш життям доньки.

– Ти…, – її голос тремтів, – не можеш втягувати у це дитину.

Ігор стиснув зуби, намагаючись не зірватись на крик:

– Забула те полювання?! Там теж була дитина!

– Її не збирались вбивати!

Він не стримався й, скочивши зі стільця, вп’явся пальцями у вилиці оморочниці, наближаючи своє обличчя до неї:

– Ви просто вбили її батьків в неї на очах! Ви позбавили її того, що має бути у кожної дитини!

– Я не вбивала! – спробувала вона видерти обличчя з його хватки.

– Та мені начхати! – мотнув він головою. – Або ти допомагаєш мені, або ти мені більше не потрібна! Та з твоєю донькою, так і бути, я вчиню милосердно: вона просто безболісно засне навіки.

Декілька хвилин Грайна намагалась спопелити його поглядом, та згодом відвела очі в бік, погоджуючись:

– Добре. Я проведу вас. Тільки дозволь попрощатися з донькою.

– Ні, дорогенька! Я знаю про твої здібності. Ти вийдеш з нами, не підходячи до неї. Я зачиню дім, і відчинити його зможу тільки я, – він схилився до її обличчя знов, – на всяк випадок.

– Життя моєї дитини у твоїх руках – що я можу?!

– Наприклад, залишити послання своїм «друзям», й вони нас зустрінуть на зворотному шляху. Тому, протиотруту, як і «ключ», ти отримаєш, коли ми будемо біля прочиненого порталу, й ні хвилиною раніше. Тим більше, дівчинка спить – який сенс з нею прощатись?

– Тобі не зрозуміти, – глухо вичавила вона з себе, – ти – не матір.

Схиливши голову на бік, Колвін тільки поморщився:

– І навіть не батько. А на кону – життя дорогої мені людини, поруч з чим зникають будь-які сантименти стосовно подібних тобі. Тому, не намагайся мене розчулити – не спрацює, – зовсім зло закінчив він.

Вони вийшли з дому, й Ігор обвів по контуру двері й вікна, замикаючи їх. Коли згасла остання іскра, він розвернувся до оморочниці:

– Будинок зачинено. Твоїй доньці нічого не загрожує щонайменше – шість діб.

– А якщо на нас наткнуться незалежно від мене? – з викликом втупилась вона в нього.

– Тож, тобі доведеться битись на нашому боці, щоб перемога виявилась за нами, тому що тобі я потрібен живий і вільний. З мене полоненого – інформацію витягти не вдасться. І ти це знаєш, – широко усміхнувся Ігор.