Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Ніхто з рідних навіть не намагався більше виштовхати її з палати. Їздила вона звідси тільки в їхню із Глібом квартиру, валилася на ліжко, спала, поки не продзвенить будильник, а потім їхала назад.

Одного разу попросила, щоби їй дозволили ночувати прямо на канапі в палаті нареченого, але лікар у категоричній формі відмовив, перекладаючи відповідальність на старшого Северова, який заборонив потурати таким її примхам.

Почувши це, дівчина моторошно розлютилася. Настільки, що навіть не змогла стримати обурення в собі, викинувши його на Юрія за першої ж зустрічі… Він же вислухав її претензії стійко, але дозволяти однаково не поспішав…

— А якщо він прокинеться, а мене тут немає..? — дівчина тоді дивилася на старшого Северова відчайдушно, навіть не намагаючись ховати біль і страх, які зазвичай приховувала від оточення.

— Головне, що він прокинеться, Настусю… Прокинеться.

І Юрій, побачивши цей страх, поділився своєю впевненістю. Поділився, поки хоча б у нього ще було, чим ділитися, адже з кожним днем ​​вірити ставало все складніше.

І нехай Настя сама розуміла, що її поведінка, щонайменше, нерозумна, але вдіяти із собою нічого не могла.

Закинувши голову, дівчина витягла затерплі ноги, неусвідомлено смикаючи вказівним пальцем у такт із цоканням годинника…

Сьогодні, загалом, непоганий день. Уже майже зима, а за вікном сонце, телефонував Марк, сказав, що Сніжана народила. Як не дивно… хлопчика. Залишилося дочекатися, поки народить уже Олександра, і суперечку можна буде вважати завершеною. Андрій переміг у шкільній олімпіаді з математики, а всього і треба було лінтюху, що взятися за розум. Мама приходила… Бабуся все-таки не витримала — приїхала. Сама Настя бачила її лише раз, вважаючи за краще не засмучувати оточення своїм кислим виглядом. Та й коли бачитися, якщо вона з палати не вилазить?

Скоро сесія… І якщо цей упертюх не прокинеться, то всі іспити будуть дружно завалені. Її виженуть з університету, з роботи теж, до речі, виженуть. І доведеться повернутися в Метелик… Знову на тумбу, у латексній спідниці й робочих босоніжках… мстиво посміхнувшись, Настя згадала, як він скаженів, знаючи, що вона танцює в Батерфляї.

Різко випроставшись, Туся знову підійшла до ліжка, схилилася до вуха Гліба. Саме час провести щогодинний ритуал по заклику до голосу, чи то совісті, чи то розуму, чи то жалю.

— Якщо не розплющиш зараз же очі, Імагін, знову попрошусь у Метелик. Аміна візьме, вона тобі не Пампушок, твоїх наказів не боїться. А потім і Пампушка теж знайду, і з ним на побачення піду. Усвідомив? А каблучку твою… цій твоїй колишній віддам. Нехай радіє… Вона, до речі, приходила. Я її пустила, думала, може хоч заради неї прокинешся, але ти, схоже, взагалі нікого бачити не бажаєш. Так, Імагін? — говорила Настя злісно — провокувала.

Розуміла, що безглуздо провокувати того, хто тебе не чує, але змусити себе перестати розмовляти зі сплячим не могла. А потім знову, ніби на американських гірках, пірнаючи з вершини злості в прірву відчаю, Настя зашепотіла вже куди лагідніше. — Глібко, ну повернися ти, ну, будь ласка, я ж так збожеволію скоро.

Реакції — нуль. Пора б давно звикнути, а вона все далі на щось сподівається… Кожен раз, закінчивши емоційну промову, завмирає, затамувавши подих, прислухається… І кожен раз розчарування.

Розвернувшись, Настя попрямувала назад до крісла. Тепер можна знову дивитися в стелю, божеволіти під звуки годинника, засікати новий відрізок часу…

І якою ж треба бути дурепою, щоби сидіти тут два тижні, чекати, сподіватися, вірити, а розвернутися спиною до нього саме тоді, коли він раптом заходиться кашлем, прокидаючись…

— Глібе, — не вірячи до кінця в реальність того, що відбувається, Настя метнулася назад, потім у коридор — кличучи лікарів, знову до нього, потім у кут палати — щоби не заважати медикам, які прибігли, і в сусідню палату вже з допомогою медперсоналу — коли через нерви сповзла по стінці прямо в темноту.

Але це вже дрібниці. Адже що головне? Він прокинувся.

***

— Отже, хлопчаки?

— Ага, — Настя кивнула, борючись одночасно з усвідомленням, що хворому потрібен спокій, і бажання заобіймати хворого до смерті.

Вони напівсиділи-напівлежали на лікарняному ліжку, яке ніби як розраховане було на одного, але якщо в обіймах, то помістилися двоє. «В обіймах» було своєрідно — у Гліба досі був накладений гіпс на ліву руку й ногу, а тому обіймати доводилося правою і вкрай акуратно.

— Несподівано… І що далі? Хто виграв?

— Ну, за словами Олександри, я телефонувала їй, вітала, тепер Самарський із Самойловим розв'язують це питання, витягуючи козирі, як тільки можуть. Марк каже, що виграв він — Сніжана ж раніше народила, а Ярослав, що він — у них з Олександрою маленький важить більше… Ось якось так і живуть…

— Весело…

— Та не те слово… А Марк обіцяв ввечері зайти. Сніжана із сином уже вдома.

— Нехай заходить. А то я зовсім уже здичавів тут. Випишусь, і потім у лікарні ні ногою…

— Ага, тільки реабілітацію пройдемо, а потім ні ногою, — Настя подивилася на чоловіка з докором, але швидко відтанула. Не могла на нього злитися. Навіщо й за що, якщо він уже виконав головне її прохання — повернувся?