Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Малий Камінь — непевне та зрадливе Джерело, часто показує речі, яких немає, або які сталися багато років тому. Мене тут звуть майстром лише через ввічливість, бо щоб отримати титул Майстра Магічних Мистецтв, треба опанувати Силу принаймні шести аспектів. Я знаю чародіїв, які вміють черпати з десяти аспектованих Джерел, ходити трьома чи чотирма Стежками. Повітря, Лист, Уламок, Серце, Кров, Скалка, Довгий Кий, Жар… А мені випав Малий Камінь і каліцтво, яке не дозволяє зайнятися чимось іншим. Якби я мав обидві ноги, пас би овець, торгував би козячими сирами або найнявся б у Гірську Варту. А так живу з того, що місцеві пишаються, що мають власного чародія, тож коли користаються його послугами, то платять трохи більше, ніж треба, а часом приносять у подарунок півдюжини яєць, кілька голів сиру чи якийсь старий одяг…

Він поволі відставив кубок на стіл, стиснув кулаки. Лидія делікатно відсунула вбік начиння, встала і схилилася над чародієм.

— Дядьку?

— Так?

— Я постелила тобі ліжко, думаю, пора лягти.

— Не наказуй мені, жінко, — гарикнув він жорстко. — Пам’ятай, чий це дім.

— Так, дядьку. Пам’ятаю. Ти не дозволиш мені забути.

— Власне… — він похитнувся. — Я маю… маю залишити тебе саму із… із двома п’яними солдатами?

— Я вже давала собі раду з п’яними солдатами. І з цими також дам собі раду. Ходімо.

Допомогла чародію підвестися з-за столу, дала йому дерев’яну палицю й, підперши плечем, вивела з кімнати. Кеннет обмінявся з Велерґорфом поглядами.

— Пора нам, — пробурмотів. — Повертаймося, поки хлопці не рознесли корчми.

Десятник кивнув і почав підводитися.

— Прийміть мої вибачення, — Лидія з’явилася у дверях. — У дядька був поганючий день. Каже, що безумство місцевого Джерела мішає йому в голові.

— Вірю. Йому й насправді так важко?

Вона без усмішки кивнула. У цьому світлі її очі мали колір неба перед грозою.

— Коли приймав нас під дах, мені здавалося, що життя поруч із єдиним чародієм долини Маверс запевнить нам із дитиною спокійне та нормальне існування. Зараз я не впевнена, хто кого утримує.

— А, — Кеннет не встиг прикусити язика, — а решта родини?

Вона дивилася на нього, трохи нахиливши голову, без злості в очах. Хотів гепнутися лобом у найближчу стінку.

— Мої батьки мертві, а рід кер-Зеаве ніколи не приймав одруження Цеарва. Син і онук офіцерського роду та дівчина з гір. Дотепер вони навіть не визнали існування Меегали. Вже не кажучи про мене. Він, — вона кивнула на двері, — наш найближчий родич. І… йому звалилася на голову племінниця, яку він бачив востаннє, коли мені було чотири чи п’ять років. До того ж — звалилася з дитиною. Тож я не звертаю уваги на те, що він буває шорстким. Ще якісь питання про мої приватні справи, лейтенанте?

Кеннет знову відчув, як червоніє, але, на щастя, Велерґорф врятував його, запитавши:

— А скільки правди в тій балаканині про Джерело, яке почало бурлити?

— Не знаю. Дядько Дервен розповідає небагато, але я підозрюю, що і знає небагато.

— Тож нам не загрожує тріщина до Мороку та вторгнення сил одвічного Хаосу?

— Радше ні, — вона усміхнулася ширше й озирнулася. — Принаймні поки моя дитина не прокинеться.

Неймовірно, що така усмішка робила з її обличчям. Лейтенант усміхнувся у відповідь.

— Прийду завтра вранці, коли чародій буде в кращій формі. Тоді порозмовляємо серйозно. Прошу переказати йому, що ми вдячні за застереження.

Вона проводила їх до дверей, ще почули, як задвигає засуви.

— Незвичайна, — пробурмотів Велерґорф десь на середині зворотного шляху.

— Ніч?

— Ніч також, пане лейтенанте. Усі дружини офіцерів такі?

— Не знаю, Варгенне, — вони вже наближалися до корчми, коли повітря роздер дикий звук: наче дюжина розлючених до хрипоти котів билися із дюжиною здичавілих, але кастрованих собак. — Зроби мені послугу, увійди перший. Із сокирою в руці. Добре?

Десятник дивно на нього глянув і, не дочекавшись пояснень, стенув плечима, вийняв сокиру з-за пояса й переступив поріг будинку. Розпачлива какофонія урвалася, а лейтенант міг би заприсягтися, що почув швидкий тупіт ніг та стукіт дверей. Усміхнувся. Було так, як говорили на офіцерському вишколі: хороший командир повинен уміти оберігати своїх людей від будь-якої небезпеки.

* * *

Він відчував це. Відчував Силу, яка підводилася в долині, кипіла, виливалися навсібіч, готова до використання. Ці дурні, слабкі насмішники ще побачать його міць, ще прийдуть і будуть кланятися, молити про ласкавий погляд.

Він оглянув фігурки, що стояли перед колом. Трохи повагавшись, підняв козла, відклав його знову. Ні, найкраще буде почати з когось меншого. Мала дерев’яна коза зайняла місце в колі. Він потягнувся за Силою і почав її формувати.

Початок завжди важкий.

* * *

Слова, які лейтенант Кеннет-лив-Даравит промовив, коли з неба впала перша коза, пізніше увійшли до легенд Шостої роти, але в тому не було ані провини, ані заслуги лейтенанта. Просто так інколи буває зі словами, які ми промовляємо, не подумавши.

Він прокинувся, коли майже всі вже були на ногах, порушуючи правило, за яким командир лягає останнім, а встає першим. Лаючись під носом на Велерґорфа, який дозволив йому так заспати, Кеннет поспіхом вдягнувся й вийшов назовні, запинаючи пояс із мечем. Перед корчмою власне милися кільканадцятеро солдатів — у великій поїлці для коней, хлюпаючи навсібіч та співаючи якусь сороміцьку пісеньку. Побачивши командира, більшість замовкла й виконала жест, який, якщо не прискіпуватись, можна було вважати віддаванням честі старшому за званням. Він відповів коротким салютом і роззирнувся, шукаючи хоча б когось із десятників. І тоді почувся звук, який буває, якщо роздавити риб’ячий пухир, а відразу після цього в повітрі почулося перелякане козяче мекання. Кеннет блискавично розвернувся й опинився віч-на-віч з одним зі своїх людей, який притискав до грудей молоду козу. Обидва, людина і тварина, мали перелякано-дурнуваті вирази облич. Якщо щось таке можна сказати про козу.

Звівши брови, лейтенант глянув на незвичайну пару.

— Якщо притулиш її ще сильніше, нам доведеться заплатити власнику дівочу віру, — сказав, перш ніж встиг подумати.

Всі, хто зібрався на подвір’ї, пирхнули. Вартівник відпустив козу й заклопотано витер руки об штани.

— Вона… впала з неба… пане лейтенанте, — видушив із себе.

— Авжеж, Невебе, авжеж, — сказав Кеннет із крижаною посмішкою. — Стру-у-унко! — ревонув раптом.

Кільканадцятеро вартівників витягнулися наче струна — кожен там, де стояв.

— Свято починається сьогодні після заходу сонця. Але не для вас. Ви маєте ходити та стежити, щоб місцеві не почали кланову війну. Якщо я побачу когось із козою, вівцею, бараном чи навіть із козячим сиром, походження якого