Читати книгу - "Сонячний Птах"

Він сидів біля вогню й метав швидкі погляди на сухорлявого богоподібного чоловіка, що перебував у протилежному від нього кінці хатини, – царя з понівеченим обличчям, пташиними ногами й пазуристою залізною лапою замість руки.

– Ти маєш дванадцять полків, по дві тисячі людей у кожному, – сказав йому Манатассі. – Ти маєш п’ять квітників дівчат по п’ять тисяч людей у кожному. Ти маєш, згідно з останнім підрахунком, сто двадцять сім тисяч голів худоби – биків, корів, телят і волів.

Сондала всміхнувся й стривожено заворушився, здивований обізнаністю царя венді.

– Де ти знайдеш їжу, траву й воду для такої кількості? – запитав Манатассі, й усміхнений Сондала став зацікавлено слухати. – Я надам тобі пасовища й землю. Я надам тобі землю, багату фруктами й покриту буйною травою, землю, на якій твій народ зможе прожити протягом десятьох поколінь, не відчуваючи жодних обмежень.

– А чого ти хочеш від мене? – нарешті прошепотів Сондала, досі всміхаючись і швидко кліпаючи очима.

– Я хочу, щоб ти віддав свої полки під мою команду. Я хочу мати твого списа у своїй руці, я хочу, щоб твій щит затуляв мене та моїх воїнів.

– А якщо я відмовлюся? – запитав Сондала.

– Тоді я вб’ю тебе, – сказав Манатассі. – І заберу твої полки й усі п’ять квітників твоїх дівчат, і всі твої сто двадцять тисяч худоби, крім тих десятьох, які я принесу в жертву на твоїй могилі, щоб виразити повагу до твого привиду.

Манатассі посміхнувся, й то був такий жахливий оскал зубів на понівеченому обличчі, що власна усмішка Сондали закрижаніла.

– Я твій собака, – сказав він хрипким голосом й опустився перед Манатассі навколішки. – Наказуй мені.

– Я дам тобі лише один наказ, – лагідно промовив Манатассі. – І цей наказ буде – ПІДКОРЯЙСЯ!

Протягом першого року Манатассі уклав договори з племенами вінго, сатаса і бей. Він розбив війська кхота в одній нищівній битві, застосувавши таку революційну й нещадну тактику, що цар кхота, його дружини, придворні вельможі та принци були взяті в полон двадцять хвилин по тому, як розпочалася битва. Замість винищити чоловіків, забрати жінок і худобу, як велів звичай, Манатассі наказав задушити лише царя та царську родину, потім скликав розбиті полки, які ще збереглися й перебували під командою своїх командирів, і примусив їх заприсягтися у вірності йому. Вони дали присягу одним громовим голосом, від якого, здавалося, затремтіло листя на деревах, а пагорби захиталися на скельних основах.

На другий рік, після закінчення дощового сезону, Манатассі пішов на захід і дійшов так далеко туди, де тягнеться пустельний берег, на який вічно накочується холодний зелений морський прибій. Він виграв чотири великі битви, задушив чотирьох царів, уклав договори з двома іншими й додав майже сто тисяч воїнів до своїх полків.

Люди, близькі до Великого Чорного Звіра, знали, що він рідко спить. Здавалося, всередині у нього існує потужна сила, яка постійно підштовхує його й не дає йому ані відпочивати, ані втішатися. Він їв, не відчуваючи смаку їжі, в тій неуважній манері, в якій чоловік кидає поліно у вогонь лише для того, щоб підтримати полум’я. Він ніколи не сміявся й усміхався лише тоді, коли його підлеглі все виконували, як йому хотілося. Він користувався жінками з недбалою брутальністю й не приятелював із жодним чоловіком.

Лише один раз його підлеглі побачили, як він виявив емоції, притаманні людині. Вони стояли на високих жовтих дюнах на західному кордоні його володінь. Манатассі стояв окремо від них, одягнений у царську мантію з леопардової шкури та з голубими перами чаплі на головному уборі, що тріпотіли на холодному вітрі, який налітав із моря.

Несподівано один із його воєначальників щось голосно вигукнув і показав рукою через зелені води. Від берегів сріблястого моря, прикрашена різьбленням, неясно видима крізь туман, наче корабель-привид, швидко линула одна з галер Опета. Зі своїм єдиним квадратним вітрилом, наповненим сприятливим для торгівлі вітром, ритмічно опускаючи й підіймаючи два ряди весел, вона пливла в цілковитій тиші до північного кінцевого пункту своєї тривалої торговельної подорожі, до Кадіса.

Воєначальник вигукнув ще раз, і вони всі звернули погляди на царя. Його обличчя блищало й стікало потом, а стиснуті щелепи скреготіли зубами з таким звуком, наче скеля терлася об скелю. Його очі палахкотіли божевільним вогнем, коли він дивився, як проминає його та галера, а тіло тремтіло й здригалося під натиском ненависті.

Воєначальник підбіг допомогти йому, подумавши, що він переживає напад лихоманки. Він доторкнувся до руки царя.

– Високонароджений, – почав він, і Манатассі обернувся до нього в нападі божевільного шалу й ударив його своєю залізною лапою, відірвавши половину обличчя.

– Онде він, – зойкнув Манатассі, показавши пазуристою лапою на галеру, що вже зникла за обрієм. – Онде ваш ворог. Затямте це собі добре.

Кожен день дарував збудження, потаємні втіхи й ризиковані радощі – і своє щастя. Не хотілося вірити, що вже минуло п’ять років, відколи вона й Гай стали коханцями, – так швидко минули ці роки. Проте вони таки минули, бо свято Родючості Землі майже надійшло знову.

Таніт засміялася, пригадавши, як вона звабила Гая, й почала міркувати, як їй повторити цей трюк на наступних торжествах. Айна, яка сиділа поруч із нею, промурмотіла своє запитання з відтінком іронії, дивлячись на неї з глибин свого каптура:

– Чого ти смієшся дитино?

– Я сміюся, бо я щаслива, старенька матусю.

– О, як би мені хотілося знову бути молодою. Ти собі не уявляєш, як то сумно, коли до тебе приходить старість.

Айна розпочала один зі своїх монологів, і Таніт повела її крізь метушню узбережжя гавані, повз низенькі таверни та нахабних вуличних дівчат, туди, де в кам’яній стіні пристані були прорубані сходи. Вона протанцювала сходами й легко стрибнула на палубу маленького вітрильного човна, прив’язаного до залізного кільця пристані.

Гай вийшов із невеличкої каюти, одягнений у грубий рибальський одяг, з обмотаною шарфом головою, але він запізнився, щоб допомогти їй стрибнути на борт.

– Ти запізнилася.

– Я покараю тебе за твоє нахабство, як тільки це стане безпечним, – остерегла його Таніт.

– Я очікую з нетерпінням твого покарання, – усміхнувся Гай і допоміг старій Айні піднятися на борт, а Таніт тим часом побігла на ніс човна, щоб відчепити линву від кільця.

Гай сидів на кормі, тримаючи під рукою стернове весло, а Таніт примостилася так близько до нього, як тільки можна сидіти поруч, не доторкаючись. Вона скинула плащ, і на ній залишилася легка бавовняна туніка, обшита кольоровою ниткою й підперезана золотим ланцюжком, подарунком від