Читати книгу - "На лезі клинка"

Северард? Чи хтось інший? Мабуть, очільник Ґойл вирішив навідати мене зі своїми цирковими виродками? Чи, може, архілекторові вже набрид його іграшковий каліка? Зрештою, бенкет пройшов геть не за планом, а Його Преосвященство зовсім не із тих, хто пробачає. Біля доків знайшли тіло...»

Стукіт повторився. Гучний, упевнений стукіт.

«Наче вимагають відкрити двері, поки їх не виламали».

— Іду! — вигукнув він дещо ламким голосом, вилазячи з-за столу на тремтячих ногах. — Вже йду!

Він схопив свою палицю і пошкандибав до дверей, де глибоко вдихнув і відчинив неслухняними пальцями засув.

Це був не Фрост, і не Северард. Навіть не Ґойл, і не один із його дивакуватих практиків. Це був дехто значно неочікуваніший. Ґлокта звів брову, а тоді сперся на одвірок.

— Майоре Вест, яка несподіванка!

Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все миттєво стає так, як було багато років тому. Дружба відновлюється, непорушена, так наче й не було ніякої перерви.

«Іноді, але не в цьому випадку».

— Інквізиторе Ґлокто, — пробурмотів Вест, нерішуче, зніяковіло, соромливо. — Даруйте, що турбую вас так пізно.

— Нічого, — сказав Ґлокта з крижаною формальністю.

Майор ледь не здригнувся.

— Можна мені увійти?

— Звісно.

Ґлокта зачинив за Вестом двері, а тоді покульгав за ним до їдальні. Майор втиснувся в одне з крісел, а Глокта зайняв інше. Якийсь час вони сиділи один навпроти одного, не мовлячи ні слова.

«Що йому до дідька треба в цю годину, чи в будь-яку іншу?»

Ґлокта вивчав обличчя старого друга у світлі каміна і єдиної мерехтливої свічки. Тепер, добре його роздивившись, він усвідомив, наскільки Вест змінився.

«Він виглядає старим».

Волосся порідшало на скронях, а навколо вух — посивіло. Обличчя поблідло, схудло, а щоки запали.

«Він виглядає стривоженим. Вимотаним. На межі зриву».

Вест озирнув вбогу кімнату, кволий вогонь, ветхі меблі, глипнув на Ґлокту і вмить втупився в підлогу. Він нервував, наче йому щось муляло у душі.

«Схоже, йому не по собі. Як і повинно бути».

Він був не готовий порушити тишу, тож Ґлокта зробив це за нього.

— Скільки років ми не бачилися, га? Ну, крім тої ночі в місті, але навряд чи це треба брати до уваги, згоден?

Згадка про невдалу зустріч на мить повисла між ними, як зіпсоване повітря, а тоді Вест прокашлявся.

— Дев'ять років.

— Дев'ять років. Нічого собі. Я пам'ятаю, як ми, давні друзі, стояли разом на гребені гори і дивилися вниз убік річки. Убік моста і всі тих гурків, що знаходились за ним. Здається, що минула ціла вічність, правда? Дев'ять років. Я пам'ятаю, як ти благав мене не спускатися туди, але я й не думав тебе слухати. Яким я був дурнем, га? Гадав, що я — наша єдина надія. Гадав, що я невразливий.

— Ти врятував усіх нас того дня, врятував ціле військо.

— Справді? Як чудово! Гадаю, якби я загинув на тому мості, все навкруги було би заставлене моїми статуями. Шкода, що я все-таки не вмер. Усім від цього було би тільки краще.

Вест поморщився і засовався на стільці. Йому ставало дедалі незатишніше.

— Я шукав тебе після того... — промимрив він.

«Ти мене шукав? Як це, йоб твою мать, шляхетної Справжній друг. Дуже це допомогло, коли мене тягнули в агонії з порубаною на фарш ногою. І це був лише початок».

— Ти ж не за минуле прийшов балакати, Весте.

— Ні... ні, я прийшов поговорити про мою сестру.

Глокта розгубився. Він однозначно не очікував на таку відповідь.

— Арді?

— Так, про неї. Я скоро відбуваю в Енґлію і... Я сподівався, що ти, можливо, міг би наглянути за нею, поки мене не буде.

Вест нервово глянув на нього.

— Ти завжди користувався популярністю в жінок... Занде.

Глокта скривився, почувши своє ім'я. Всі тепер називали його на прізвище.

«Всі, крім моєї матері».

— Завжди знав, що треба казати. Пам'ятаєш тих трьох сестер? Як же їх звали? Вони очей з тебе не зводили.

Вест усміхнувся, проте Глокта його не підтримав.

Він пам'ятав, але ці спогади були далекими, безбарвними, тьмяними.

«Це спогади іншої людини. Покійника. Моє життя почалося в Гуркулі, у в'язницях імператора. Спогади від того часу значно яскравіші. Пам'ятаю, як після повернення з війни лежав на ліжку в темряві, неначе труп, і чекав друзів, які так ніколи і не явились».

Він поглянув на Веста, знаючи, що його погляд надзвичайно холодний.

«Невже ти думаєш, що підкупиш мене своїм чесним лицем і розмовами про старі часи? Як давно загублений вірний пес, який все-таки повернувся додому? Мене не обдурити. Ти смердиш, Весте. Смердиш зрадою. Це я добре пам'ятаю».

Ґлокта поволі відкинувся на спинку крісла.

— Занд дан Ґлокта, — промовив він, так наче згадував ім'я, яке колись було йому відоме. — Що сталося з ним, Весте, га? Ну, знаєш, з тим твоїм другом, тим хвацьким молодиком, вродливим, гордим, безстрашним? Який мав особливий підхід до жінок? Якого всі любили й поважали, пророкуючи великі звершення? Куди він подівся?

Вест спантеличено і розгублено глянув на нього і промовчав.

Ґлокта рвучко подався вперед, розклавши руки на столі, і вишкірився, щоб показати свій спотворений рот.

— Мертвий! Він помер на мості! А що залишилось? Блядська руїна з його ім'ям! Кульгава, скрадлива тінь! Покалічений привид, що тримається за життя так, як запах сечі тримається за жебрака. У цього мерзенного йобаного недогризка нема друзів, але він їх і не хоче! Забирайся звідси, Весте! Повертайся до Варуза, Лютара, і решти тих тупих виблядків! Тут у тебе нема знайомих!

Губи Ґлокти затремтіли і він сплюнув від огиди. Він не знав, що викликало у нього більшу відразу — Вест чи він сам.

Майор закліпав очима, мовчки переварюючи почуте, відтак хитко звівся на ноги.

— Вибач, — кинув він через плече.

— Скажи мені! — крикнув Ґлокта, спиняючи його біля дверей. — Всі інші тримались мене, поки я був корисним, поки я рухався вперед. Я це завжди знав. Мене не надто здивувало, що вони не бажали знатися зі мною, коли я повернувся. Але ти, Весте... Я завжди вважав тебе кращим другом, кращою людиною. Я завжди думав, що принаймні ти — ти єдиний — прийдеш мене відвідати.

Він стенув плечима.

— Схоже, я помилявся.

Глокта відвернувся і похмуро втупився у вогонь, очікуючи, коли двері зачиняться.

— Вона тобі не казала?

Глокта оглянувся.

—