Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Якби я тебе ненавидів так, як ти це собі уявляєш, ти б вже давно була мертва! – відрізав Колвін. – Я лише відношусь до тебе так, як ти на це заслуговуєш.

– Я не вбивала твоїх батьків! – зашепотіла вона голосно, боячись зірватись на крик.

– Ти була непоганою групою підтримки їхніх вбивць й, не виявись я прудкішим, допомогла б вбити й мене, – грубо відрізав Ігор.

– А ти не думав, що моя провина лише в тому, що я народилась у цьому бісовому Буярому, й саме тим, ким я народилась?! Що. Я. Могла. Змінити?! – відкарбувала вона останні слова. – Ти ж теж – той, ким тебе виховали!

Грайна відстала від нього на декілька кроків. Колвін ледь стримався, щоб не в’їхати кулаком у найближчу стіну. Бісова оморочниця! Наче він сам не розумів, що багато з тих, кого йому доводиться доправляти на той світ чи на деактивацію їх сутності, винні лише в тому, що відповідають своїй природі. От тільки їхнім жертвам взагалі-то не цікаво стати закускою, шляхетно дозволивши упокоїти себе заради вгамування чийогось невгамовного голоду! Тож, так: він відчуває жаль з приводу несправедливості чи то долі, чи то матінки-природи, та це його не зупинить.

А відношення до цієї конкретної дами, на жаль, він вже не зможе змінити: стільки років минуло, та він пам’ятає все. Пам’ятає смерть батьків Лади. Пам’ятає останній погляд матері – з батьком він навіть попрощатись не встиг. Пам’ятає очі тієї маленької переляканої дівчинки у лісі. Пам’ятає, як ця сама Грайна намагалась його оморочити під час бою. Банальне везіння: вона виявилась на пів хвилини повільнішою. А він встиг. І тепер він пам’ятає…