Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

— Боже милий! — вигукнув я. — Як можна пов’язувати ці милі старі будиночки із злочином!

— Вони завжди навіюють мені страх. Я певен, Ватсоне, — і певен з власного досвіду, — що в найглибших і найогидніших лондонських завулках не коїться стільки страхітливих гріхів, як в оцих усміхнених, гарних селах.

— Ви лякаєте мене!

— Але ж причина зрозуміла. Те, чого не здатен здійснити закон, у містах чинить громадська думка. В найжалюгіднішому завулку плач скривдженої дитини чи галас під час п’яної бійки завжди збудить співчуття або гнів сусідів, та й правосуддя неподалік, отож єдине слово скарги запустить його машину. А тепер погляньте на ці самотні будиночки — кожен стоїть на своєму ґрунті, населений бідним, неосвіченим людом, що мало знається на законах. Уявіть собі, яка пекельна жорстокість таємно буяє тут щороку. Якби ця леді, що шукала нашої допомоги, оселилася у Вінчестері, я б не боявся за неї. Але за п’ять хвилин їзди від міста на неї чатує небезпека. І все-таки зрозуміло, що небезпека ця загрожує не їй.

— Так. Якщо вона може приїхати до Вінчестера, щоб зустрітися з нами, то може й зовсім виїхати.

— Авжеж. Вона вільна їхати куди завгодно.

— То що ж тоді? Чи можете ви щось пояснити?

— Я придумав сім різних пояснень, і кожне опирається на відомі нам подробиці. Але яке з них правдиве, покажуть свіжі відомості, що, безперечно, вже чекають на нас. Ось і баня собору; скоро ми дізнаємося, що хоче сказати нам міс Гантер.

«Чорний лебідь» виявився показним готелем на Гай-стрит, біля самісінького вокзалу; там ми й знайшли молоду леді, що виглядала нас. Вона сиділа у вітальні, де на столі на нас чекав сніданок.

— Я така рада, що ви приїхали, — серйозно мовила вона. — Дуже дякую вам обом, але я справді не знаю, що робити. Мені вкрай потрібна ваша порада.

— Розкажіть нам, будь ласка, що з вами сталося.

— Зараз розкажу, але я мушу поспішати, бо обіцяла містерові Рукаслу бути вдома о третій. Він дозволив мені поїхати цього ранку до міста, хоч і не знає, звичайно, навіщо.

— Розповідайте все, як було. — Холмс простяг свої довгі, худі ноги до вогню й приготувався слухати.

— Насамперед можу сказати, що містер і місіс Рукасл зустріли мене якнайпривітніше. Заради справедливості про це треба згадати. Але зрозуміти їх я не можу, і це не дає мені спокою.

— Чого саме ви не можете зрозуміти?

— Причини їхньої поведінки. Проте розповідатиму краще все, як було. Коли я приїхала, містер Рукасл зустрів мене й привіз у двоколці до «Мідяних буків». Садиба, як він і казав, стоїть у найкращому місці, але з себе зовсім непоказна: це велика квадратна кам’яниця, вибілена вапном, уся в плямах і патьоках від дощу та вологи. З трьох боків її оточує ліс, а спереду — лука, що спускається до шляху на Саутгемптон; шлях повертає десь за сто ярдів від ґанку. Земля перед будинком належить господареві, а ліси довкола — частина володінь лорда Саутертона. Просто перед дверима росте кілька мідяних буків, які й дали садибі ім’я.

Наймач мій, люб’язний, як і завжди, привіз мене до садиби й того самого вечора познайомив із дружиною та сином. Наш із вами здогад, містере Холмсе, що про нього ми говорили у вас на Бейкер-стрит, не справдився. Місіс Рукасл — аж ніяк не божевільна. Це мовчазна, блідолиця жінка, набагато молодша за свого чоловіка: їй, здається мені, ледве тридцять, тоді як йому — не менше ніж сорок п’ять. З їхніх розмов я довідалася, що одружені вони десь років із сім, що він залишивсь удівцем і має від першої дружини єдину дочку — ту саму, що в Філадельфії. Містер Рукасл нишком розповів мені, що вона виїхала через якусь незрозумілу неприязнь до мачухи. Оскільки дочці не менше ніж двадцять років, то я цілком уявляю собі, як незручно вона почувалася поряд із батьковою молодою дружиною.

Місіс Рукасл видалася мені такою ж невиразною внутрішньо, як і зовні. Вона не справила на мене ніякого враження. Це було порожнє місце. Легко було помітити її пристрасну відданість чоловікові й малій дитині. Її світло-сірі очі щохвилини блукали від дитини до чоловіка, помічали кожне їхнє бажання і якомога швидше випереджали його. Чоловік теж був з нею ласкавий, за своєю люб’язно-простакуватою звичкою, тож загалом вони здалися мені щасливим подружжям. Але ця жінка має якусь невтішну таємницю. Вона часто глибоко замислюється, обличчя її стає невимовно смутним. Не раз я бачила її заплаканою. Часом мені здається, що то через дитину, бо мені ніколи не доводилося бачити такого зіпсованого, жорстокого малого створіння. Для свого віку хлопчик дуже малий, проте голову має завелику. Він то вибухає дикою люттю, то сидить, нудьгуючи. Завдавати болю будь-якій слабкішій істоті — єдина його розвага, і він виявляє неабиякі здібності під час лову мишей, пташок та комах. Але про нього я не говоритиму, містере Холмсе, бо він не має жодного стосунку до моєї історії.

— Я хотів би знати всі подробиці, — зауважив мій друг, — чи стосуються вони, на вашу думку, справи, чи ні.

— Спробую не проминути нічого важливого. Єдине, що прикро вразило мене в перший день у цьому домі, — вигляд і поведінка слуг. Їх лише двоє — чоловік та жінка. Толлер, — так звуть служника, — грубий, неотесаний чолов’яга з сивим волоссям та бакенбардами, від нього завжди тхне вином. Двічі я бачила його гірко п’яним, але містер Рукасл, мабуть, не звертає на це уваги. Його дружина — висока дужа жінка з сердитим обличчям, така ж мовчазна, як і місіс Рукасл, але ще непривітніша. Це дуже неприємна пара, але я, на щастя, проводжу більшу частину дня в дитячій кімнаті та в себе, — зовсім поряд, в одному кутку будинку.

Два дні після мого приїзду до «Мідяних буків» усе було спокійно. Третього дня, одразу після сніданку, місіс Рукасл зійшла вниз і щось прошепотіла чоловікові.

«О, так, — сказав він, обернувшись до мене, — ми дуже вдячні вам, міс Гантер, що ви заради наших примх навіть підстригли своє волосся. Можу вас запевнити, що це анітрохи не зіпсувало вашої вроди.