Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

— УВАЖНО ДИВІТЬСЯ НА ТЕ, ЩО БУДЕ ЗАРАЗ, І ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ТЕ, ЩО ПОБАЧИЛИ, — порадив їм Блейн. — ДОБРЕ ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ.

Невидимий баронський вагон провіз їх у заглибину. І коли він випірнув на тому боці стіни, Едді з Сюзанною разом скрикнули. Джейк зиркнув одним оком і затулив очі долонями. Юк загавкав, як дурний.

А Роланд тільки німо дивився вниз широко розплющеними очима, міцно стиснувши губи в суцільну знекровлену лінію–шрам. На нього сліпучо–білим світлом пролилося розуміння.

За Великою Стіною Лада починалася справжня спустошена земля.

7

Коли вагон наближався до стіни, рейка йшла вниз і монопоїзд спускався, тож до землі було не більше тридцяти футів. І від цього шок став ще сильнішим… бо коли вони виринули на тому боці стіни, то опинилися на страшній висоті — до землі було тепер вісімсот, а може, навіть тисяча футів.

Роланд озирнувся через плече на стіну, од якої вони тепер віддалялися. Під час наближення вона здавалася напрочуд високою, але з цієї перспективи перетворилася на крихітну плямку — відламаний нігтик на краю неозорої стерильної пустки. На перший погляд цей край виглядав нескінченним проваллям, куди круто спускалися гранітні виступи, мокрі від дощу. Просто під стіною на скелі подекуди виднілися великі круглі діри, як порожні очниці. З них нудотними бридкими струмками ринула чорна вода й щупальцями вилазив пурпуровий туман, виливаючись на гранітну скелю через паруючі труби, такі ж старезні, як і сама скеля. «Мабуть, сюди зливаються усі відходи міста, — подумав стрілець. — У яму через край».

Та тільки то була не просто яма, а запала рівнина. Вона мала такий вигляд, наче земля за межами міста колись лежала на пласкому вантажопідйомнику і в певний момент далекого вкритого туманом минулого підйомник обвалився, потягнувши за собою величезний шмат світу. Блейнова колія на вузькій естакаді, що летіла над цією поваленою землею під набряклими дощем хмарами, сама по собі висіла в порожнечі.

— Що нас тримає? — вигукнула Сюзанна.

— ПРОМІНЬ, ЯСНА РІЧ, — відповів Блейн. — ВИ Ж ЗНАЄТЕ, ЩО ВСЕ СУЩЕ СЛУГУЄ ПРОМЕНЕВІ. ПОГЛЯНЬТЕ–НО ВНИЗ. Я ПОКАЖУ ВАМ НИЖНІ СЕКТОРИ В ЧОТИРИКРАТНОМУ ЗБІЛЬШЕННІ.

Коли земля стрімко полетіла туди, де ширяли в повітрі вони, навіть Роланд відчув нудоту від запаморочення. Картина, що постала перед їхніми очима, була огиднішою за все бридке, що він бачив досі… а бачив він, на жаль, немало. В результаті якоїсь катастрофи (сумніву, що це була саме катастрофа, практично не лишалося), яка відірвала цю частину світу від решти й опустила її так низько, земля поплавилася і вкрилася кратерами. Її поверхня стала лискучою, ніби якесь покривлене чорне скло, й випиналася велетенськими брилами й вигинами, які навіть пагорбами назвати було важко, й глибокими тріщинами звивалася донизу, в заглибини, що їх язик не повертався назвати долинами. Жалюгідні залишки страхітливих почорнілих дерев стриміли покрученим гіллям до неба. Збільшені в кілька разів, вони, здавалося, простягали до людей у поїзді свої мертві руки. З–під скляної землі де–не–де стирчали скупчення товстих керамічних труб. Деякі здавалися мертвими чи сплячими, але в інших спалахували проблиски моторошного світла, наче в надрах землі гули титанічні кузні й доменні печі. Понад трубами на обтягнутих шкірою крилах ширяли якісь безформні потвори, подібні до птеродактилів, час від часу озлоблено клацаючи на родичів гачкуватими дзьобами. Подекуди почвари цілими зграями повсідалися на трубах, мабуть, гріючись потоками гарячого повітря від вічного полум'я, що горіло під землею.

Блейн провіз їх над розколиною, що зміїлася з півночі на південь, як річище мертвої ріки… та тільки мертвою вона не була. У глибині, пульсуючи в такт невидимому серцю, текла тонка цівка кольору крові. Від неї навсібіч розбігалися менші тріщини. Сюзанна, яка колись читала Толкієна, подумала: «То ось що побачили Фродо та Сем, коли дійшли до серця Мордора. Це Розколини Смерті».

Просто під їхніми ногами вибухнув люттю кратер, плюючись розжареним камінням і тягучими згустками лави. Це видиво було настільки реалістичним, що їм здалося, наче їх от–от охопить полум'я. Джейк тоненько скрикнув і підібгав під себе ноги, притискаючи Юка до грудей.

— НЕ БІЙСЯ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ, — протягнув Блейн голосом Джона Вейна. — ПАМ'ЯТАЙ, ЩО КАРТИНКА В КІЛЬКА РАЗІВ ЗБІЛЬШЕНА.

Спалах згас. Додолу беззвучною лавиною покотилося каміння, деяке завбільшки з цілий завод.

Сюзанна дивилася на весь цей жах, що розгортався перед їхніми очима, мов загіпнотизована, не в змозі відвести погляд і зруйнувати чари… і відчувала, що темний бік її «я», та частина її кхефу, яка називалася Деттою Волкер, не просто спостерігає — вона впивається цим видовищем, розуміє його і впізнає. Це було те місце, про яке Детта завжди мріяла, яке шукала, фізичне втілення її божевільного розуму й насмішкуватої самотньої душі. Порожні пагорби на північ і на схід від Західного моря, густі ліси, що оточували Портал Ведмедя, безкраї рівнини на північному заході ріки Сенд — усе це блідло в порівнянні з цим нескінченним краєм, де панувало велике ніщо. Вони наблизилися до Буєраків і ступили на спустошену землю. І отруйна пітьма цього проклятого місця тепер обступала їх звідусіль.

8

Але ця земля, хай навіть отруєна, ще не остаточно померла. Час від часу подорожні помічали фігури, що метушилися внизу, в димній пітьмі, — безформні створіння, що не нагадували своїм виглядом ані людей, ані тварин. Здебільшого вони купчилися біля циклопічних труб, що стирчали з–під поплавленої землі, або на краях розжарених тріщин, які глибоко врізалися в місцевість. Гаразд роздивитися цих білуватих стрибучих істот Блейнові пасажири не могли… й дуже тішилися з цього приводу.

На менших створінь полювали більші — рожевуваті, щось середнє між лелекою і ходячим штативом для камери. Вони рухалися повільно, мало не замислено, наче віруючі, що розмірковують над спасінням душі від вічних мук. Раз у раз вони зупинялися й виловлювали щось на землі — так чаплі нахиляються, щоб упіймати рибину. У цих істотах було щось невимовно бридотне (Роланд відчував це так само гостро, як і інші), але зрозуміти причину огиди ніхто достоту не міг. Але їхня реальність була незаперечною — лелекоподібні триножники, в усій своїй невимовно огидній красі, навіювали таку відразу, що дивитися на них ніхто не міг.

— Ніякої ядерної війни не було, — сказав Едді. — Це… це… — Тонкий, мало не писклявий голос