Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Таким чином наш загін збільшився ще на двох розгніваних на Сантера червоношкірих. Старий мімбреньо, дізнавшись, що допоміг убивці Інчу-Чуни та його дочки, аж посірів. Він скакав поряд з апачами, і блиск його очей не віщував нічого доброго для Сантера.

Піда, отримавши свої «ліки», був щасливий, але тільки наполовину. Він палав бажанням помститися за образу.

Наступного дня увечері ми під’їхали до озера. Ми не знали, де саме зупинився Сантер, тож навіть не шукали його в темряві, а розташувалися на ночівлю під гіллястими деревами. Старий мімбреньо теж не знав, де отаборився Сантер — той позбувся провідника й випровадив його ще до того, як поставив табір.

Наш шлях від Ріо-Пекос вів на південний схід Нью-Мексико і далі, до Арізони, де проходить межа між землями ґіленьо і мімбреньо. Племена ґіленьо та апачів живуть у мирі. Місця там пустельні й сумні. Там немає нічого, крім каміння. Але там, де є хоч трохи води, одноманітний пейзаж пожвавлюють вузькі смуги рослинності на берегах джерел.

Проте в тому місці, куди ми потрапили, природа немов зробила виняток. Ми стояли в долині, зрошуваній із кількох джерел, вода з яких збиралася в струмки, що наповнювали озеро. З озера витікала маленька річечка. Порослі густим лісом схили долини стрімко здіймалися вгору, від чого вода в озері набувала похмурого кольору, саме це й дало озеру назву Темна Вода, мімбреньо називали його Чорним озером, Шиш-Ту. Північний схил був найвищим і більше скидався на кам’яну стіну, увінчану голою скелею у формі стовпа, в якій вода пробивала шлях, а звідти падала в озеро. Це й була та сама «Падуча Вода», про яку згадував Віннету у своєму заповіті. Трохи вище водоспаду виднілася печера, в яку ми з Віннету намагалися пробратися ще під час нашої першої подорожі, але не знайшли дороги. Мабуть, вождь апачів пізніше таки відшукав хід туди. Наді входом до печери нависала найвища частина скелі, і було дивно, як вона ще тримається — адже за всіма законами фізики вона мала б уже давно звалитися в прірву.

Праворуч від першої скелі, немов притулившись до неї, височіла друга, трохи менша, — там ми з Віннету вбили сірого ведмедя, тому й дали їй назву Тсе-Шош, що означає Ведмежа.

Наближався час помсти. Всю ніч я не стулив очей. Ледве почало світати, ми пішли на пошуки слідів Сантера, але нічого не знайшли. Тоді я вирішив піднятися на північний схил. Зі мною пішли Тілл-Лата і Піда. Стежка привела нас до Ведмежої Скелі. Я пам’ятав слова, написані Віннету в заповіті: «Там зійдеш з коня і вилізеш…» — далі я не встиг прочитати.

Куди я мав лізти? На скелю? Хоча схил був дуже стрімкий, ми піднімалися по ньому все вище й вище, поки не опинилися на самій вершині. Однак дороги до печери звідси не було. Якщо й існувала якась можливість потрапити до скарбниці Віннету від Ведмежої Скелі, то ми не знали, як це зробити — адже заповіт був у руках негідника Сантера. Проклинаючи його в душі, я вже зібрався повернутися назад. Тут раптом пролунав постріл, і куля влучила у камінь поруч зі мною. Зверху почувся знайомий мені голос:

— Собака! Ти знову на волі! А я сподівався, що за мною женуться лише кайова! Іди в пекло, там чорти тебе вже зачекалися!

Пролунав другий постріл, і знову куля просвистіла повз мене. Задерши догори голови, ми побачили Сантера на виступі біля входу в печеру.

— Ти теж прийшов по золото? — знущався він, впевнений у своїй недосяжності. — Ха-ха-ха! Тому, хто запізнився, залишаються самі кості! Я вже тут, і в мене все готово. Ґніт уже горить! Усе, що тобі заповідав Віннету, стане моїм, моїм!

Його обличчя спотворилося дивною посмішкою, більше схожою на вовчий вискал.

— Ти зібрався забрати заповіт апача і знайти скарб? — правив своєї він. — Але ти запізнився. Я вже підпалив ґніт. Ти не дістанеш нічого, нічогісінько, я все заберу собі! — він на мить замовк, а потім говорив далі: — Ти, як бачу, не знаєш дороги сюди! Отже, тобі невідомий і другий шлях, через вершину. Цим шляхом я й утечу разом із золотом, а ви будете скрипіти зубами й кусати лікті, але перешкодити мені не зможете! Проїхати шістсот миль, щоб побачити своїми очима, як я добрався до скарбів Віннету! Ти заслужив на це, присягаюся Богом! Ха-ха-ха!

Що я мав робити? Він стояв нагорі, біля скарбів, а ми не знали, як туди потрапити. Можливо, після довгих пошуків ми врешті знайшли б дорогу до печери, але ні Сантера, ні золота там би вже не було. Зволікати не можна було, тож я спустився трохи нижче, до виступу у скелі, — звідти було зручніше стріляти. Я звів курок і підняв штуцер.

— Ха-ха-ха! Він хоче вбити мене! — шаленів Сантер. — Гаразд, зроблю тобі послугу і стану вигідніше.

Він зник і незабаром з’явився на кам’яному козирку, що нависав над печерою. Став над самим урвищем і махнув рукою. У його кулаці було затиснуте щось біле. У мене раптом запаморочилася голова, до горла підступив клубок.

— Дивіться! — кричав він. — Ось він, заповіт Віннету! Я вивчив його напам’ять, і мені він більше не знадобиться. А вам не дістанеться ніколи!

Він рвав папір на дрібні шматочки і кидав у повітря; повільно кружляючи, вони опускалися на воду. Слова «гнів» або «лють» ніщо в порівнянні з тим, що я тоді відчув.

— Підлий негідник! — крикнув я. — Послухай мене!

— З великою радістю, — почулося зверху.

— Інчу-Чуна і Ншо-Чі шлють тобі вітання!

— Дуже вдячний!

— Та прошу дуже! Від імені Віннету я посилаю тобі цю кулю!

Я знову підняв рушницю, цілком певен, що точно не промахнуся. Зазвичай мені вистачало однієї миті, щоб прицілитися, але раптом я побачив, що мушка танцює. Невже здригнулася моя рука? А може, поворухнувся Сантер? Або здригнулася скеля?