Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Ми будемо рабами у власній країні, — сказав Кітай.

— «Раби» — дуже грубе слово, — сказав Ґужубай. — Призахідники не надто захоплюються примусовою працею, принаймні на цьому континенті. Вони віддають перевагу силам економічного стримування. Божественний Архітектор цінує раціональний та добровільний вибір, хоча все це маячня.

— Це срака, — сказала Жинь.

— Це було неминуче, відколи Вейсжа запросив їх на свій поріг. Південні Воєначальники бачили, що насувається. Ми намагалися тебе попередити. Ти не слухала.

Жинь ніяково засовалася на стільці. Але в голосі Ґужубая не було звинувачень, лише смирення.

— Тепер ми нічого не можемо з цим зробити, — сказав він. — Спочатку треба повернутися на південь. Зачистити Федерацію. Зробити так, щоб люди могли безпечно повернутися додому.

— Який у цьому сенс? — запитав Кітай. — Ви — аграрний центр Імперії. Відіб’єтеся від Федерації й тільки зробите Вейсжі послугу. Рано чи пізно він прийде по вас.

— Тоді ми відіб’ємося, — сказала Жинь. — Вони хочуть південь, то доведеться їм пролити свою кров.

Ґужубай похмуро їй усміхнувся.

— Звучить наче правильно.

— Ми збираємося кинути виклик Вейсжі та всьому Консорціуму. — Кітай помовчав хвилину, щоб слова дійшли до всіх, а потім божевільно, нестямно розреготався. — Ви ж це несерйозно.

— У нас немає інших варіантів, — сказала Жинь.

— Ви всі можете втекти, — відповіла Венка. — Податися в Анькхілуунь, вмовити «Чорних лілій» сховати вас. Залягти на дно.

Ґужубай похитав головою.

— У цій Республіці немає жодної людини, яка б не знала, хто така Жинь. Моаґ на нашому боці, але ми не можемо заткнути всіх, хто живе в Анькхілууні. У нас є щонайбільше місяць.

— Я не втікатиму, — відрубала Жинь.

Вона не збиралася дозволяти Вейсжі полювати на неї, як на собаку.

— Але й у ще одній війні ти не битимешся, — сказав Кітай. — Жинь. У тебе одна функціональна рука.

— Щоб командувати військами, не треба двох рук, — сказала вона.

— Якими військами?

Вона обвела рукою корабель:

— По-моєму, тепер у нас є флот «Червоних лахмітників».

Кітай пхикнув.

— Флот такий могутній, що Моаґ так і не насмілилася виступити проти Дадзі.

— Бо Анькхілуунь ніколи не був на кону, — сказала Жинь. — А тепер це не так.

— Добре, — випалив Кітай. — Цей флот — може, десята частина того, що можуть привести призахідники. Що ще ти маєш? Фермерів? Селян?

— Фермери й селяни постійно стають солдатами.

— Так, коли є час і зброя, а в тебе цього немає.

— Тоді що накажеш робити? — спитала Жинь. — Тихо померти й дозволити Вейсжі правити по-своєму?

— Це краще, аніж приректи на смерть ще більше ідіотів у війні, якої ти не можеш виграти.

— Сумніваюся, що ти усвідомлюєш, наскільки значні наші сили, — сказав Ґужубай.

— Справді? — запитав Кітай. — Я не помітив армії. Ви десь сховали її?

— Біженці, яких ти бачив у Арлоні, становлять менше тисячної частини населення півдня, — сказав Ґужубай. — Є сто тисяч людей, які піднімуть сокири, щоб дати відсіч Федерації, коли стане зрозуміло, що допомоги ми не отримаємо. Вони воюватимуть за нас.

Він показав на Жинь.

— А тим паче вони воюватимуть за неї. Вона вже стала легендою на півдні. Пташка відплати. Богиня вогню. Вона — спаситель, якого вони чекали. Вона символ, про який вони мріяли впродовж цілої війни, щоб іти за ним. Як гадаєш, що станеться, коли вони побачать її на власні очі?

— Жинь уже достатньо вистраждала, — сказав Кітай. — Ви не перетворите її на якогось ідола…

— Не на ідола, — перебила його Жинь. — Я буду генералом. Я поведу всю південну армію. Хіба це не правильно?

Ґужубай кивнув.

— Якщо ти це зробиш.

Кітай стиснув її плече.

— То он ким ти хочеш бути? Ще одним Воєначальником півдня?

Жинь не зрозуміла запитання.

Яке мало значення, ким вона хотіла бути? Вона знала, ким бути не може. Вона вже не може бути зброєю Вейсжі. Бути військовим знаряддям, заплющити очі й передати руйнівні вміння комусь іншому, хто б говорив їй, де й кого вбити.

Вона думала, що якщо буде зброєю, то це подарує їй мир. Що, може, це притлумить провину за криваві рішення, ухвалені кимось іншим, тож вона не нестиме відповідальності за смерті від її рук. Але це лише зробило її сліпою, дурною й доступною для маніпулювання.

Вона була значно могутнішою, ніж будь-хто — Алтань, Вейсжа — дозволяли їй бути. Вона вже не виконуватиме наказів. Що б вона не робила далі, це буде її особистий і самостійний вибір.

— Південь однаково воюватиме, — сказала Жинь. — Їм потрібен лідер. Чому б ним не стати мені?

— Вони не підготовлені, — сказав Кітай. — Вони не озброєні, імовірно, змучені голодом…

— Тоді ми вкрадемо їжу і спорядження. Або привеземо його. Переваги союзу з Моаґ.

Кітай кліпнув.

— Ти збираєшся повести селян і біженців проти дирижаблів призахідників?

Жинь знизала плечима. Вона знала, що така безцеремонність — справжнє божевілля. Але їх затисли в глухому куті, а невеликий вибір варіантів був майже полегшенням, бо ж це означало лише те, що вони воюють або помирають.

— Не забувай ще про піратів.

У Кітая був такий вигляд, немовби він ось-ось вирве останні волосини на голові.

— Не думай, що якщо вихідці з півдня не підготовлені, то вони не стануть гарними солдатами, — сказав Ґужубай. — Наша перевага в чисельності. Лінія розколу зовсім не там, де її зібрався провести Вейсжа. Справжня громадянська війна спалахне не на рівні провінцій.

— Але Вейсжа — це не Імперія, — сказав Кітай. — Розкол відбувся з Імперією.

— Ні, розкол із такими людьми як ми, — сказала Жинь. — Є північ і південь. Завжди так було.

Частинки головоломки повільно складалися в її огорнутому опіумом розумі, але коли нарешті зімкнулися, осяяння скидалося на занурення в холодну воду.

Як вона раніше цього не розуміла? Ось чому вона завжди почувалася ніяково, відстоюючи Республіку. Видіння демократичного уряду було штучним утворенням, що гойдалося на нездійсненності обіцянок Вейсжі.

Але справжня основа опозиції йшла від людей, які втратили найбільше під правлінням Імперії. Людей, які тепер ненавиділи Вейсжу найбільше.

Десь там, переховуючись в уламках провінції Півня, була маленька дівчинка, налякана й самотня. Вона захлиналася безпорадністю, відчувала огиду до власної слабкості й горіла люттю. І вона зробила б що завгодно заради шансу битися, по-справжньому битися, навіть якщо це означало втрату контролю над власним розумом.

І таких були мільйони.

Розмах цього усвідомлення приголомшував.

Військові карти впорядковувалися заново в розумі Жинь. Кордони провінцій зникли. Усе було просто чорним та червоним: привілейована аристократія проти закостенілої бідноти. Чисельність нерівна. Ця війна раптом стала не такою, якою Жинь її вважала.

Жинь побачила обурення на обличчях свого народу. Вираз їхніх очей, коли вони посміли підняти погляд. Вони не були народом, який хапався за владу. Їхнє повстання не зруйнується від дурних особистих амбіцій. Вони відмовилися бути вбитими — і стали небезпечними.

«Ти