Читати книгу - "На лезі клинка"

— Праворукий, — прошипів Северард у вухо в’язню.

Тойфель прищурено дивився на інший бік столу.

— Я знаю тебе! Ти Ґлокта, так? Тебе схопили в Ґуркулі, а потім катували. Занд дан Ґлокта, правильно? Що ж, повір мені, цього разу ти догрався! Тут і до ворожки не треба йти! Коли верховний суддя Маровія дізнається про це…

Ґлокта зірвався на ноги, аж стілець скреготнув по плитках. Його ліва нога люто запекла, але він на це не зважав.

— Поглянь на це! — прошипів Ґлокта і широко розкрив рота, щоб наляканий в’язень міг добре роздивитися його зуби. — «Або на те, що від них залишилось». Ти бачиш? Бачиш? Коли вони рвали зуб зверху, то залишали знизу, а коли рвали знизу, залишали зверху, і так по всій щелепі. Бачиш? — Ґлокта розсунув щоки пальцями, щоб Тойфелю було краще видно. — Вони робили це маленькою стамескою. Відламували щодня по шматочку. Це зайняло місяці.

Ґлокта силувано сів, а тоді широко всміхнувся.

— Блискуча робота, правда? А яка іронія! Залишити половину зубів так, щоб з них не було ніякого пуття. Зазвичай я їм тільки суп.

Мінцмейстр зглитнув. Ґлокта помітив, як по його шиї прокотилася крапля поту.

— І зуби — це був лише початок. Щоб ти знав, я змушений навіть сцяти сидячи, як жінка, і в тридцять п’ять років не можу самостійно підвестися з ліжка.

Він відкинувся на спинку крісла і, скривившись, випростав ногу.

— Кожен мій день — це маленьке пекло. Кожен день. Отож, скажи мені, ти справді вважаєш, що мене можуть налякати твої дурнуваті погрози?

Ґлокта неспішно вивчав свого в’язня.

«Вже геть не такий впевнений, як був до цього».

— Зізнайся, — прошепотів він, — і тоді ми зможемо відправити тебе до Енґлії, і знайдемо навіть ще трохи часу на сон.

Обличчя Тойфеля поблідло майже як у практика Фроста, проте він не зронив ні слова.

«Незабаром сюди явиться архілектор. Найвірогідніше, він уже в дорозі. Якщо до того часу зізнання не буде… ми всі відправимося в Енґлію. І це в кращому випадку».

Ґлокта взявся за свою палицю і підвівся на ноги.

— Мені подобається вважати себе митцем, але мистецтво потребує часу, а ми згайнували піввечора, шукаючи тебе по всіх борделях міста. На щастя, практик Фрост має гарний нюх і чудово орієнтується на місцевості. Він може зачути щура в купі гною.

— Щура в купі гною, — повторив Северард, чиї очі яскраво блищали у сяйві жаровні.

— У нас жорсткий графік, тому дозволь мені сказати прямо: ти зізнаєшся в наступні десять хвилин.

Тойфель фиркнув і склав руки на грудях.

— Нізащо.

— Тримайте його.

Фрост схопив в’язня ззаду і, вчепившись в нього залізним хватом, притиснув праву руку до боку. Северард взявся за його ліве зап’ястя і розчепірив пальці на подряпаному столі. Ґлокта стиснув гладеньке руків’я сікача і потягнув його до себе, шкребучи лезом по дереву. Він поглянув на руку Тойфеля.

«Які гарні в нього нігті! Такі довгі і блискучі. З такими нігтями в копальні не надто напрацюєшся».

Ґлокта високо здійняв сікач.

— Чекай! — заволав в’язень.

Бах! Важке лезо глибоко врізалось у стільницю, акуратно відтявши ніготь на середньому пальці Тойфеля. Він задихав частіше, а на його чолі заблистіли краплі поту.

«Ось тепер ми побачимо, що ти насправді за чоловік».

— Гадаю, ти здогадуєшся, до чого все хилиться, — мовив Ґлокта. — Так вчинили з одним капралом, якого схопили разом зі мною — відрізали щодня по шматочку. Але ж і сильним він був чоловіком, дуже сильним! Вони дійшли вище ліктя, перш ніж він помер.

Ґлокта знову здійняв сікач.

— Зізнавайся.

— Ти не зможеш…

Бах! Сікач відтяв Тойфелю самий вершечок середнього пальця. На стіл полилася кров. Очі Северарда всміхалися у світлі лампи. У Тойфеля відвисла щелепа.

«Але біль прийде пізніше».

— Зізнавайся! — загорлав Ґлокта.

Бах! Сікач відтяв вершок безіменного пальця Тойфеля і невеличке кружальце середнього пальця, яке, трохи прокотившись, злетіло на підлогу. Обличчя Фроста здавалося висіченим із мармуру.

— Зізнавайся!

Бах! Кінчик вказівного пальця Тойфеля злетів у повітря.

Його середній палець поменшав на одну фалангу. Ґлокта зупинився, витираючи піт зі свого чола затиллям долоні. Його ногу корчило від напруги. На плиточки з рівномірним кап-кап-кап скрапувала кров. Тойфель дивився на свої вкорочені пальці широко розплющеними очима.

Северард похитав головою.

— Блискуча робота, інквізиторе. — Він пустив одне із кружалець плоті по столу. — А яка точність… Я в захваті.

— А-а-а! — закричав мінцмейстр. «А ось і прийшов біль». Ґлокта знову здійняв сікач.

— Я зізнаюсь! — заверещав Тойфель. — Я зізнаюсь!

— Прекрасно, — весело сказав Ґлокта.

— Прекрасно, — сказав Северард.

— Пгекгасно, — сказав практик Фрост.

Безмежна, пустельна північ

Маги — стародавній, загадковий орден, якому відомі таємниці світу і підвладне мистецтво магії. Вони настільки мудрі і могутні, що простолюду такі мудрість і могуть навіть не снилися. Принаймні подібний ходив поговір. Маг такого рівня повинен знати, як знайти людину, навіть якщо ця людина — одна на безмежній, пустельній Півночі. Але якщо він і знав, як це зробити, то не надто поспішав.

Лоґен почухав свою кошлату бороду і замислився, з якої причини великий маг затримується. Мабуть, він заблукав. Лоґен вдруге запитав себе, чи не краще було залишитися в лісах, де принаймні вистачало їжі. Але духи направили його на Південь, а якщо піти від пагорбів на Південь, то прийдеш до цих посохлих вересовищ. Тут він і чекав на голодний шлунок, у негоду, серед кущів вересу і багна.

Його чоботи все одно подерлись, тож він розбив свій жалюгідний табір недалеко від дороги, щоб краще бачити наближення чаклуна. Після війн на Півночі зосталося достолиха різношерстої небезпечної наволочі: солдати-дезертири, які стали розбійниками, селяни, які втекли зі своєї спаленої землі, некеровані відчайдухи, яким нічого втрачати, і так далі. Однак Лоґена це не хвилювало. Нікому було лізти у цю глухомань. Нікому, крім нього і мага.

Тож він посидів, почекав, спробував знайти їжу, нічого не знайшов, і взявся чекати далі. В цю пору року вересовища часто заливали раптові зливи, але вечорами він все одно намагався розпалити з гілок маленьке, курне багаття, щоб хоч трохи підтримати свій хиткий моральний дух і принадити якого-небудь подорожнього чаклуна. Цього вечора йшов дощ, але якийсь час тому він скінчився, та й підсохло достатньо, щоб розпалити вогонь. Тепер Лоґен повісив над багаттям казанок і готував юшку з залишків м’яса, яке приніс із собою з лісу. Вранці йому доведеться знову вирушати у пошуках їжі. Маг може наздогнати його згодом, якщо він іще йому потрібний.