BooksUkraine.com » Бойовики » Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

164
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей" автора Ренсом Ріггз. Жанр книги: Бойовики / Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 85
Перейти на сторінку:
стояла не там, де треба.

Порожняк робив собі опори швидше. Тепер він став рухомою мішенню. Погіршувало справу те, що валун, який тримала Бронвін, був єдиним у нашому полі зору. Якщо вона промаже, то другого шансу вже не буде.

Я змусив себе дивитися на порожняка, хоч потреба відвернутися була майже нестерпною. На кілька дивних секунд, поки перед очима все пливло, голоси моїх друзів віддалилися, я чув, як у вухах пульсує кров і серце калатає в порожнині грудей, мої думки помандрували в бік потвори, яка, вбивши мого діда, стояла над його пошматованим напівмертвим тілом, а тоді боягузливо втекла в ліс. Зір потьмарився, руки затряслися. Я спробував опанувати себе.

«Ти народжений для цього, — подумав я. — Тебе створили, щоб убивати таких потвор». Я повторював це собі під ніс, як мантру.

— Джейкобе, будь ласка, швидше, — попросила Бронвін.

Потвора зробила обманний маневр, ніби хотіла стрибнути вліво, а натомість стрибнула вправо. Я не хотів діяти навздогад і згаяти наш єдиний шанс убити переслідувача. Я хотів знати напевно. І якось, чомусь відчував, що я на це здатен.

Я став навколішки, так близько до краю урвища, що Емма взялася двома пальцями за петлю на моєму поясі, щоб підстрахувати від падіння. Зосередившись на порожняку, я повторював мантру: «Народжений убивати вас, народжений убивати». І хоча порожняк на мить застиг, видлубуючи заглибину в стіні, я відчув, як стрілка компаса в животі легенько коле праворуч.

То було наче передчуття.

Під вагою валуна Бронвін затремтіла.

— Ще трохи, і я його впущу! — застерегла вона.

Я вирішив довіритися інстинкту. Попри те, що місце, на яке вказувала стрілка мого компаса, було порожнє, я крикнув, щоб Бронвін кидала камінь туди. Вона нахилилася вперед і зі стогоном полегшення скинула свій тягар.

За мить після того, як вона жбурнула камінь, порожняк метнувся вправо — в те самісіньке місце, куди показував мій компас. Потвора звела очі вгору, побачила, що назустріч їй мчить валун, і хотіла була стрибнути знову — але їй забракло часу. Валун врізався в голову монстру й змів його тіло зі стіни. Зі страшним гуркотом порожняк і велетенський камінь приземлилися одночасно. З-під валуна вистрелили язики-мацаки, затремтіли й обм’якли. Довкола каменя великою густою калюжею розтеклася чорна кров.

— Пряме влучання! — заволав я.

На радощах дітлахи застрибали й заплескали в долоні.

— Він мертвий, мертвий! — кричала Оливка. — Страшелезний порожняк мертвий!

Бронвін згребла мене в обійми. Емма поцілувала в маківку. Горацій потиснув руку, а Г’ю поплескав по спині. Навіть Єнох — і той мене привітав.

— Молодець, — трохи неохоче визнав він. — Але не дери кирпу.

Я мав би стрибати від радощів, але чомусь не відчував нічого, лише оніміння, яке поширювалося водночас із тим, як відступав тремкий біль Чуття. Емма бачила, що я геть знесилений. Дуже обережно й непомітно для навколишніх вона взяла мене за руку й підтримала, коли ми відходили від краю.

— То був не щасливий збіг, — сказала вона. — Я не помилилася в тобі, Джейкобе Портман.

* * *

Стежка, що зайшла в глухий кут біля підніжжя стіни, починалася знову тут, угорі, вела вздовж хребта гори й зникала на вершині.

— На табличці, причепленій до мотузки, було написано: «Шлях до звіринцю», — сказав Горацій. — Як думаєте, так воно і є?

— Це ти бачиш сни про майбутнє, — нагадав йому Єнох. — От ти нам і скажи.

— А що таке звіринець? — поцікавилася Оливка.

— Це таке місце, де звірі зібрані, — пояснила Емма. — Щось ніби зоопарк.

Оливка радісно скрикнула й плеснула в долоні.

— Це друзі Катберта! Із казки! Ой, я так хочу з ними познайомитися. Як гадаєте, імбрина теж там живе?

— На цьому етапі, — обережно зауважив Мілард, — краще не робити жодних припущень.

Ми пішли стежкою. Мене досі хитало від зустрічі з порожняком. Скидалося на те, що мої здібності розвиваються, як і передбачав Мілард. Що більше я їх застосовував, то більше вони росли — точнісінько як м’язи. Помітивши порожняка, я вже міг за ним стежити, і якщо правильно зосередитися, то міг передбачати його наступний крок, більше відчуваючи, ніж знаючи, ідучи за тваринним інстинктом. Я відчував певну втіху від того, що дізнався дещо про свою особливість без жодних можливостей навчатись, крім здобувати знання з досвіду. Але навчався я не в безпечному контрольованому середовищі. Тут не було загорож, які б утримали мій м’яч від падіння в канаву. Кожна моя помилка призвела б до миттєвих і смертельних наслідків — як для мене, так і для моїх супутників. Мене непокоїло, що решта можуть повірити в мої надздібності — а ще гірше, у них міг повірити я сам. І я знав, що тієї ж миті, як я стану самовпевненим, — тієї самої миті, як я перестану мочитися в штани від страху перед порожняками, — станеться щось жахливе.

Може, і на краще було, що співвідношення жаху й самовпевненості в мене було рекордно нерівним. Десять до одного, я б сказав. Поки ми йшли, я поклав руки в кишені, бо боявся, що інші побачать, як вони тремтять.

— Дивіться! — раптом зупинилася посеред стежки Бронвін. — Хата у хмарах!

Ми вже були на середині шляху до вершини кряжа. Високо вгорі, віддалік, виднілася споруда, яка, здавалося, балансувала на краю пасма хмар. Коли ми вибралися на пагорб, то хмари розступилися й перед нами постав весь будинок. То була дуже маленька хатинка, і стояла вона не на хмарі, а на величезній вежі, збудованій всуціль із залізничних шпал, поставлених одна на одну. Уся ця конструкція височіла посеред порослого травою плато. Таких чудернацьких рукотворних споруд мені ще бачити не доводилося. Довкола неї на плато були розкидані хижки, а на дальньому краю видно було клаптик лісу, але на нього ми уваги не звернули — усі погляди було прикуто до вежі.

— Що це таке? — пошепки спитав я.

— Сторожова вежа? — висловила здогад Емма.

— Місце, з якого запускають літаки? — припустив Г’ю.

Але літаків ніде не було, як і жодного натяку на злітну смугу.

— Може, то місце, з якого запускають цепеліни, — озвався Мілард.

Я згадав старий фільм про те, як безталанний «Гінденбург» сідав на верхівку нібито радіовежі (не надто вона й відрізнялася від тієї, яку ми бачили перед собою), і поза шкірою пробіг мороз. А що, як це була база для дирижаблів, які полювали на нас на узбережжі, і ми, самі того не відаючи, забрели в кубло витворів?

— А може, це хатка, у якій живе імбрина, — сказала Оливка. — Чому всі постійно, одразу й

1 ... 14 15 16 ... 85
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» жанру - Бойовики / Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"