Читати книгу - "Мертві квіти"

Вiн що — невидимка?

Думка про це змусила обернутися миттєво. За спиною нiкого не було. Чорти б забрали… Тавтологiя як на диво до мiсця. I раптом очi знайшли на пiдлозi рiч, вигляд якої викликав здригання. Що це? Серед непотрiбного хламу, розставленого по кутках, ближче до стiни валявся порожнiй i вочевидь непридатний для використання газовий балон. А чи не стояв вiн минулого разу бiля протилежної стiни? Схопивши червоний гладкий цилiндр, Стас вiднiс його туди, прихилив до стiни, а потiм «допомiг» упасти. Пiдлога на горищi, безперечно мала нахил, але не настiльки, щоб балон мiг котитися сам. I вiн знову «допомiг» ногою. Тепер уже балон покотився у напрямку кута. Звук, з яким це вiдбулося, буквально рiзонув по нервах.

Витягши з iншого кута поламаний стiл без нiжок, Стас примостив його бiля стiни, притяг балон i влаштував його на верху щойно створеної гiрки, а щоб той не покотився сам, пiдставив пiд його круглий червоний бiк зiжмаканий шмат паперу. Потiм чиркнув запальничкою i збiг донизу, затамувавши подих у своїй кiмнатi. Зараз згорить папiр. Ну… Грюкнуло i покотилося точнiсiнько як пiвгодини тому.

Вiн люто затоптував у шлак догоряючi клаптi i розумiв одне — хтось якимось чином буває нагорi. Або є постiйно, просто ховається. Куди?

Згадка прийшла раптово. Минулого разу, коли ходiння по стелi скiнчилися, почувся якийсь грюк. I зараз, щойно ввiмкнув свiтло на горищi, а руки вiдчиняли колодку дверей, грюкнуло знову, точнiсiнько так само, як тодi. Господи, вiн таки є! Є якась генiальна схованка, куди нiчний гiсть встигає втекти. I цей звук виникає тодi, як вона зачиняється.

Де? Руки та очi панiчно обмацували усе пiдряд, усвiдомлюючи марнiсть зусиль. Наступнi пiвтори години минули у бiганинi сходами то догори, то донизу iз метром у руцi. Мiряючи площину кiмнат, товщину стiн i перестiнкiв, вiн шукав потаємне примiщення. Усе спiвпадало ледь не до сантиметра. Потаємної кiмнати, у якiй мiг би хтось ховатися, у будинку бути не могло.

Унизу на нього чекала нова безсонна нiч — друга поспiль. Щастя, що вдалося перекемарити кiлька годин перед цим. Зачинивши горище, Стас варив каву. Другий недопалок лiг у попiльничку, розчавлений, як його душевний стан.

IVX

Отець Назарiй у сiрому смугастому пiджаку аж нiяк не нагадував священика. Це одразу кинулося в очi пiд час його учорашнього вiзиту до лiкарнi. Ще менше вiн скидався на ченця, а саме ним i був за свiдченням Свiтлани — старшої, яка i склала отцевi протеже. Говорив цей чоловiк швидко, так само швидко думав, а у мовi не проскакувало нiчого такого, що вказувало б на приналежнiсть до церкви. Бiльше того, Стас мiг закластися, що бачив «вогник» в очах отця Назарiя, коли мiцна статура Свiтлани зникала у дверях оглядової.

Звiсно, «скрипляче» колiно учора було лише приводом для знайомства.

— Ну, от i я, — промовив отець, переступаючи порiг. — Раз уже запросили.

— Кава, чай… — запропонував Стас. — Не знаю, що у тутешнiх краях священики п'ють.

— I каву, i чай, i усе, що мiцнiше, — посмiхнувся чернець. — А якщо кажуть, що не п'ють, то ви не вiрте.

— Отже, брешуть, — уточнив Стас. — А як же…

— Усi ми люди… — дипломатично промовив той. — А усi люди грiшнi. Безгрiшних не буває.

— Значиться, коньяк, — розвiв руками Стас.

— Коньяк, то коньяк, — знизав плечима гiсть. — Хоча… Ви ж здогадалися, що я не просто набиваюся у знайомство, а у справi. Ну а справи краще вирiшувати на тверезу голову. Хоча, не буду заперечувати, знайомство з вами для мене приємне.

— Ну, тодi тим паче коньяк, — Стас витяг пляшку i cклянки. — Звiсно, я здогадався, хоч симулянтом вас не назвеш. Колiно дiйсно треба пiдлiкувати. Мусили ви його десь добряче натрудити.

— Фундамент пiд огорожу заливав, — пояснив отець. — Було.

— Самi?

— А чого… — не зрозумiв той. — Лікарю, мозолi на руках не є грiхом. Усе роблю вдома — i лопатою, i молотком. А взагалi це у мене пiсля травми. Сильно я рокiв зо два по нозi отримав. На футболi. Дуже вже хлопцi виграти хотiли.

— Не зрозумiв… — Стас витрiщився. — Ви грали у футбол?

— I зараз граю. Щонедiлi на стадiонi збираємось. Усi, хто бажає. Приходьте.

Цей прикольний чоловiк перехилив келишок, не смакуючи, i закусив лимоном.

— А от прийду, — сказав Стас. — Тут без чогось такого «поїхати» можна. Отже…

— Гаразд, — погодився отець. — До справи, то до справи. Я так розумiю, що будинок ви, швидше за усе, колись продаватимете. Хочу запропонувати себе як купця.

— Так i думав, — пробурмотiв Стас, повторюючи у чарки. — Що я вам на це скажу, Назарiю Мироновичу… По-перше, не ви єдиний у цьому бажаннi, а по-друге, навряд чи вiн вам пiдiйде. Тут, схоже, чорти оселилися. Ну, нечиста сила тобто… — посмiшка Стаса вийшла без перебiльшення незграбною.

Священика така заявочка не приголомшила i вiн, не зморгнувши, запитав:

— Звiдки ви взяли?

Вiдчувши себе у дурнуватому становищi, Стас усе-таки спромiгся сяк-так розповiсти йому про звуки на горищi, увiмкнуте свiтло i свої пригоди з мiлiцiєю, намагаючись перевести це швидше на жарт. Але панотець жартувати не збирався.

— Гадаю, цього не може бути, — сказав вiн.

— Як це, — не зрозумiв Стас. — Ви хочете сказати, що я брешу?

— Нi, чого ж, але… Скажiмо так — неправильно сприймаєте.

— Тобто у мене хвора уява…

— Ну що ви! — посмiхнувся отець Назарiй. — Звiсно, не хвора. Просто деяких речей не розумiєте. А тому невiрно трактуєте. Як би це пояснити… Нечиста сила не може ходити по горищу i вмикати свiтло. Затямте!

— Чому? — дурнувато запитав Стас.

— Хоча б тому, що не має рук.

Священик говорив без найменшого натяку на жарти i вiд того мурашки починали заповзати за комiр i рукави.

— Як немає? Пояснiть.

— Це духовна субстанцiя. Розумiєте? Вона може сидiти у вас або у менi. У кожнiй людинi. Сили зла живуть лише у чиємусь тiлi та розумi. I якщо дiйсно саме вони виннi у тих явищах, про якi ви розповiдаєте, то лише таким чином — стороння людина, яка пустила їх до себе, увiйшла до вашого будинку i зробила це руками або ногами. Тiльки так i не iнакше. А чортiв з рогами, якi з'являються на горищi, а потiм безслiдно щезають, не буває, — священик розплився у щирiй усмiшцi.