Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

17

Увечері, повернувшись із роботи, Даша відпустила мене «погуляти». Щоб дійсно не заблукати, — були в мене такі побоювання, — я гуляв своїм поверхом. Вийшов на палубу і хвилин за двадцять повільно, зупиняючись, щоб роззирнутися, обійшов по периметру всю махину плавучого рибзаводу. Обабіч нього рухалися назад, у бік Астрахані, далекі, але все ж помітні береги, мізерно посипані зеленню. Почервоніле сонце зависло праворуч, і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. У повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, вочевидь, не одного мене. Всередині рибзаводу кипіло життя. Із його надр на довгі залізні коридори через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, регіт, вигуки. І що більше сонце, скочуючись під тягарем вечора, наливалося багрянцем і слабшало, то голосніше долинали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, й уже не виникало жодного сумніву, що вони ось-ось виринуть на палубу, вихлюпнуться за борт і десь оддалік, на одному з берегів, невідомий рибалка, сидячи біля багаття, озирнеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.

Сутеніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву миттю підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився — два силуети, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то викреслювали дугу — чітку й багато разів повторювану — від бортика палуби до рота й назад.

Я прислухувався, очікуючи впізнати за голосами, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п'ять. Раптом один вогник сигарети падучою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так цьому козлу і треба!» Другий голос, теж жіночий, але дзвінкіший, промовив: «Ага!» — і обидва силуети почали віддалятися від мене, лишивши позаду на поруччі бортика вогник, що слабнув. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий недопалок за борт. Подивився їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що вели на палубу з загального коридору.

Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.

Хвилин за двадцять повернувся до каюти. Даша сиділа на своїй койці, перевдягнута в ситцевий халат. На столику стояла надпита пляшка горілки, два гранчаки і велике горня з холодною водою.

— Нагулявся? — запитала жінка.

— Так.

— Вип’єш?

— Трохи...

Вона налила у склянки грамів по п’ятдесят.

— Паскудний день сьогодні, — поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.

Я взяв склянку, всівся на своє ліжко в узголів’ї, ближче до столика. Подивився на Дашу — в який одяг вона не вбиралася, однаково дивовижна округлість її тіла неначе випирала з цього одягу. Округлість ця була ніби повздовжньою, тільки великі підняті груди порушували відчуття всебічної гладенькобокості.

— Ти чого вирячився? — з посмішечкою запитала Даша. — Вродливої баби не бачив? Пий давай!

Почаркувалися і випили. Даша схопила горнятко з водою, запила. Потім протягнула його мені. Я теж відсьорбнув.

— їсти хочеш? — запитала Даша. Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягнула звідти бляшанку рибних консервів.

— Це наші, — не без гордості сказала вона. — В олії.

Жінка вміло відкупорила бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.

Їли ми шумно і з задоволенням. Спорожнили бляшанку за кілька хвилин. Потім Даша запитала:

— Ще?

Я кивнув, й історія повторилася. Після другої бляшанки на душі запанував мир і спокій. Ми випили ще грамів по п'ятдесят.

— Паскудний день сьогодні був... — протягнула вона, поставивши на стіл горня з водою. — Спочатку конвеєр не запускався, тоді замикання в автоклавному цеху, потім цей козел Мазай... інженер з охорони праці... з самого ранку п'яний і всіх підряд лапає... Ні щоб по-людському — ввечері, на палубі, а то просто в цеху! І чого ти лапаєш, якщо він у тебе висить, як небіжчик? Га? Чого лапати? Тьху!

Я слухав Дашу, й хоча горілка трошки розслабила мене, але її слова примусили напружитися, наче я опинився перед левицею, яка готова стрибнути. Але хвилини за три я збагнув, що мої побоювання марні. Даша перескочила з Мазая на укладання каспійського оселедця в діжки й тепер з азартом говорила про смак риби слабкого засолу.

— Я тебе туди вночі відведу, коли всі п’яні. Візьмемо із хованки і просто біля бочки, це — як у раю! Ніколи не забудеш! Ти ще вип'єш?

Я кивнув. Вона дорозлила горілку по склянках.

— Більше сьогодні не будемо, — сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. — Економіка повинна бути економною. Ненавиджу ходити, як тут заведено, по каютах під ранок і випрошувати по сто грамів!.. Своє повинне бути своїм!

Ми випили. Вона знову запила з горнятка, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води і повернулася до столика.

— Ти не думай, я — не запійна, це так, для гарту і боротьби з часом... Робити тут нема чого. Пливеш, працюєш, п’єш. А як додому прийдемо чи десь стоїмо — тут уже можна й культурно пожити. Книжку купити, в кіно... Ти от сам книжки читаєш?

— Так.

— Хороше це діло — книжки читати... — Даша кивнула і замовкла, замислившись.

— Тільки одного цього мало, — хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх розумів і втупившись мені в очі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

— Чого? — гукнула Даша.

— До тебе можна? — запитав хрипкуватий жіночий голос. — Поговорити...

— Ні, не можна, Катько. Завтра в цеху набалакаємось.

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.

— Побалакати їй захотілося! — незадоволено смикнула підборіддям у бік вікна Даша. — Як Ваську в мене відбила — то балакати не хотілося, а як він її на хрін послав, то зразу: «До тебе можна?» Ти якщо спати хочеш, не соромся мене, можеш роздягатися і лягати. Я зараз теж, хвилин за п’ять... Вийду, папіроску ще курну...

Вона підвелася з ліжка.