Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

вироку долі. Дах небезпечно розхитувався. Боялася одного — зриву в безодню. Хотілося кричати, кликати на допомогу, та паралізувало мову. Як божевільна, трималася за дерев’яний цурпалок, готова летіти так вічно, тільки б не шугонути вниз. Амплітуда хитання невблаганно зростала, гучне рипіння даху нагонило жах. Чого боялася, те й сталося. Гребінь луснув навпіл, і вона невблаганно посунулася… “Дівчино, — за мить до краю даху почувся дивний голос, — тебе чекає Неофлора. Вирушай сьогодні. Неодмінно…” І все…

Ой леле, яка ж бо радість відчути себе у безпечному місці, на своєму ложі! Заснути вже не могла. Сприйняти те видіння всерйоз чи забути? Але ж чиїсь слова вкарбувалися в пам’ять. її запрошує якась Неофлора. Чого і куди? А може, то дався взнаки прихований потяг до ризику, без якого так скніє душа? Хай там що, але вона перевіре, чи має ця нічна оказія глузд, чи то чистісінької води галюцинація. “Де ж тебе шукати, загадкова Неофлоро?”

Безкраїм полотнищем тяглася під екранольотом іскриста пустеля. Жодної інтригуючої ознаки. Свавільна глушина… Нора опустилася нижче, на бриючу висоту. Тільки й втіхи — швидкість ніби зросла. Дзвонисто закалатало серце, коли вгледіла праворуч схожу на магічну заводь місцину. Круто віражнула туди. І знову прикрість — привиділося…

Хронометр нарахував уже двадцять хвилин. Покружляла ще на лівому фланзі, і потім її обійняв глухий смуток. Діймала спека, дифузійно просочуючись крізь термокостюм. Кондиціонери зуділи безугавно, а все ж не справлялися. Термометр показував за бортом 72°. “Мав рацію Журба”, — погодилася у відчаї і ввімкнула індивідуальну рацію.

— “Пульсар”, я Нора! Повертаюся на базу! — повідомила стисло.

Назад летіла, сповільнивши швидкість. Спішити було нікуди, і, щоб трохи розважитися, почала наспівувати пісеньку. Досить з неї. Але душевна рівновага не поверталася. Зрештою, скинула погляд на мінливий краєвид, що розпростерто мчав їй навстріч.

Блідо-зелену пляму побачила несподівано. Вона повзла поряд із сизуватою тінню екранольота, наскакувала на валуни і вибухала сяйнистими скалками. Потім вмить набирала правильної, мов п’ятак, форми кола.

Нора холоднокровно приклалася до окулярів бінокля. Пляма різко стрибнула вперед, імпульсивно замерехтіла зеленими сполохами і плавно полинула праворуч. Дівчина пішла слідом. Погоня забавляла її, проте недовго. Пляма раптом зупинилася, і апарат пролетів мимо, залишивши її позаду. Довелося розвертатися — пляма причаїлася, мов мишеня, і блимала вже з коротким інтервалом. “Ага, спіймалася!” — переможно вигукнула Нора, опускаючись поряд.

Теплінь лизнула за ступні, як тільки зійшла на розжарений пісок. Довкруж віяло гаряче повітря — нерухомо і беззвучно. Виставивши димчасту заслінку “хамелеонів”, бо ж сліпило аж надто, почала вишукувати таємниче “око” пустелі. Та що за мара — ніде нічогісінько… Ледве переставляючи у в’язкому сипучому піску ноги, завернула на другий бік апарата.

— Невже дезорієнтувалася? — запитала себе вголос і здивувалася з його глухості. З досвіду знала: сиплість голосу з’являється, коли організм обезводнюється приблизно на п’ять—шість процентів. П’ять—шість відсотків од ваги тіла, а п’ятнадцять уже несуть неминучу смерть. “Не впасти б од теплового удару. Ковточок води б! Здається, флягу не допила до дна”, — і дещо злякано поспішила до відчинених дверей.

На півдорозі “воно” вигулькнуло з-під піску і грайливо заметалося перед ногами. Присіла, щоб торкнутися рукою, і, о лишенько, провалилася по самі груди. Похапцем ухопилася за край пройми. Марно! її потягло в тугу непроглядну темінь. Наперекір страху перемкнула нервові кола на граничну концентрацію волі. “Кинь безладно перевертатися! Розпластайся, як парашутистка, і зорієнтуйся по вертикалі!” — наказала собі. Це їй вдалося. Чинячи опір падінню, готувалася до невідворотного удару. Мозок працював чітко. Він збуджував на тотальну протидію кожну її клітину.

Незбагненне сяйво різко вдарило в очі. Ще відчайдушніше напружила м’язи, розпачливо кидаючи клик безодні…

Опам’яталася від незвично лагідного повіву, переданого їй рецепторами костюма. Ворухнулася — ніякого болю. Спершись на лікті, підвелася.

— Будь ласка, не хвилюйся. Ти у благодатному середовищі, — інтимно проказав чийсь приємний голос. — Звільнися від екіпіровки, вона тут зайва…

Нора довірливо зняла шолом. Над головою розсіювалася казкова злива світла. Замружилася і довго не могла розплющити очі, поки не здогадалася прикрити їх долонями. “Середовище” оглядала крізь ледь розтулені пальці. Вона стояла на галявині. її хороводом обступали якісь міфічні ошатні створіння — золотисті, сріблясті, пурпурні, строкаті, зеленаві…

— Почувайся, як у себе вдома. Тут ніщо не загрожуватиме тобі, — припрошував той же Голос. — Даруй, що шлях сюди нелегкий, плутаний і карколомний. Це не наша вина, але спілкування з нами збагатить, витончить твої почуття і наблизить до вічного джерела пізнання.

Хто ж це звертається до неї? Нора огледілася — нікого! Натомість уздріла за дальнім окружним поясом зелені химерні скелі, що сходилися високо у вузьку горловину. “Мабуть, крізь неї я сюди попала. Цей храм, — підсумовувала подумки, — схожий на величезну колбу”.

Світло випромінювали хаотично літаючі кульки. Росисті віяла фонтанів наповнювали повітря свіжістю, гомінким дзюрчанням. Дихалося напрочуд легко…

Нора пригадала рідний мегаполіс, накритий велетенським куполом. Щоранку його окурювали парфумними газами. Малиновою спіраллю просочувався у квартирку амарант “Ой гаю, мій гаю”, насичений ароматизованими корисними протеїнами, лізином тощо… Але хто до неї звертається?

— Тобі хочеться знати, з ким маєш справу? — Голос ніби читав її думки. — Все, що тебе оточує, це зелене підпілля Плазміди. Ти чуєш його сконцентрований голос. Тож, будьмо знайомі. Прошу…

І вона рушила до найближчої картини, яка начебто поманила її. Не йшла, а пливла пухнастими зеленими хвилями, що розступалися і знову шурхітливо накочувалися аж до коліна. Однак її душа чомусь скніла. Чи не від психологічного упокорення чужій волі? Поглянула на годинник і спантеличено зупинилася.

— Пробачте, не маю права гаяти час. На мене чекає екіпаж, я запізнююся на двадцять хвилин. Розумієте, на цілих двадцять хвилин! І що ж то буде? Будь ласка, поможіть мені вибратися нагору. Благаю… У вас дуже гарно, любо, цікаво, тільки я поспішаю. Дуже вже поспішаю.

— Мила дівчино, екіпажеві зараз не до тебе, повір. На планеті знялася немилосердна буря зі смерчами. Твоїм колегам зараз непереливки.

— Тим паче я маю бути з ними, — наполягала Нора.

— Твій порив благородний і зрозумілий. Але ж тобі, на жаль, не дано вміння прогнозувати події. Ось у чому твоя вада! Запам’ятай: раз потрапила сюди, у тебе не може бути невідкладних справ. Забудь про них, краще передовірся нам, а ми вже потурбуємося…

— Але ж я тут не за власним бажанням, — делікатно заперечила.

— Можемо уточнити: за порадою дорогої тобі пальмочки, нашої вірної родички, якій ми вдихнули життя. Хоча яке це має тепер значення? Після падіння ти дістала серйозні травми. За короткий строк наша аварійна