Читати книгу - "Зоряні кораблі"

— Розмовляйте! — несподівано почувся в трубці голос. — З’єдную з Алма-Атою!

Давидов здригнувся, перебіг думок раптом спинився. Алма-Ата могла повідомити важливі новини з будівництва каналів.

Далекий, але виразний голос назвав його ім’я. Давидов упізнав ученого секретаря Геологічного інституту.

— Ілле Андрійовичу, вранці дзвонив Старожилов з будівництва номер п’ять. Там виявлено кістяки динозаврів, — чи то пошкоджені, чи то непошкоджені — я не зрозумів, бо погано було чути. Старожилов просив мене поговорити з вами. Він вважає, що вам конче треба приїхати. Що йому переказати?

— Перекажіть, що вилечу завтра літаком! — швидко сказав Давидов.

— У мене є ще до вас дві справи, — вів далі секретар, — та якщо ви будете у нас, тут поговоримо. Отже, чекаємо. Привіт!

— Велике, велике вам спасибі! — радісно гукнув у трубку Давидов. — Привіт усім… До побачення!

Давидов поспішив до Кольцова, попросивши завгоспа замовити квиток на літак.

Розділ третій

ОЧИМА РОЗУМУ

Дорога звивалася берегом вузької річки. Високі схили ущелини, що стрімко збігали до річища обабіч його, схрещувалися вдалині між собою.

Найближчий схил суворо чорнів у тіньовій смузі ліворуч; виразні стріли ялин вишикувалися уздовж вищербленого скелястого ребра. Дальші схили вгору по долині щораз світлішали, а найдальші, оповиті перлистим серпанком, здавалися легкими. Трохи осторонь височів засніжений шпиль, який вдалині переходив у могутній гребінь. Його сірим кам’янистим схилом сповзав подовжними білими смугами сніг, а вгорі, де сліпуче чиста товща снігу згладжувала скелясті виступи, поволі пливла велика густа хмара, наче біла баржа, що тягла своє широке днище сніжним полем сідловини хребта.

Дорога обминула стрімке урвище і почала підійматися до перевалу. Машина нагріваючись вила; чистий холодний вітер бив навстріч і вривався гострими струменями в щілини ледь опущених вікон.

Давидов не помітив, як піднялись на перевал, і зрозумів це, коли стихнув мотор. Машина помчала вниз, туди, де розгорталась велика, рівна, як стіл, долина, оточена потрійним кільцем гірських уступів.

Унизу, то зриті чудернацькими водориями, то виступаючи вузькими вежами й округленими банями, простяглись червоні пісковики і глини. Другий виступ масивних порід був по-мережений щетинистими стрічками гірських ялин, що здавалися майже чорними на сіро-фіолетовій поверхні схилів. І понад усім, переможно сяючи своєю неприступною білістю, тягнувся пилчастий ряд снігових верховин, наче стіна велетенського замка, що надійно огородила долину.

А там, унизу, виразно було видно борозну, що розпорола рівний степ, величезну греблю, купи землі, глибокі улоговини, будиночки селища і ряди довгих білих наметів.

Давидов уже звик до видовища великої будови, яке спершу дуже вражало його, та зараз він схвильовано дивився на ажурні плетива каркасів бетонних конструкцій. Тут, певно, і є головна гідростанція.

В одній улоговині виявлено кістяки динозаврів — кладовище, яке утворилося тоді, коли навколо ще не громадилися ці високі гори. Вони звелися пізніше — завдяки силам потужних атомних реакцій, що відбувалися в глибинах земної кори. Та випромінювання могло привабити зоряних прихідців, які шукали запасів атомної енергії…

Машина спинилася біля довгого вибіленого будинку.

— Приїхали, товаришу Давидов, — сказав шофер, одчиняючи дверцята. — Трішки закуняли? Дорога гарна, можна спати…

Давидов отямився, виліз із машини й побачив Старожилова, який поспішав до нього. Вилицювате обличчя наукового співробітника заросло до очей густою щетиною, сірий робочий костюм увесь просяк жовтою пилюкою. Голубі очі його радісно сяяли.

— Начальнику (колись Старожилов, ще студентом, багато їздив з Давидовим і відтоді уперто називав його начальником, ніби відстоював своє право на похідну дружбу), я вас, певно, порадую! Довго чекав — і дочекався! Відпочиньте, поїжте, і поїдемо. Це крайня південна улоговина, з кілометр звідси…

— Та ні, я не стомився. Везіть! — перебив Давидов.

Старожилов іще радісніше посміхнувся.

— Чудово, начальнику! — вигукнув він і вліз до машини, намагаючись не помічати шофера, який скоса невдоволено дивився на Старожилова, очевидно, не вірячи, що в того чистий одяг.

— Ми натрапили на рештки динозаврів одразу ж, як добралися до потужного шару еолового[16]твердого піску, що вклинився з півдня, — поспішав розповісти Старожилов. — Спочатку ми виявили кілька окремих кісток, далі викопали величезний кістяк моноклона,[17]він чудово зберігся. Череп його був пробитий — так, наскрізь пробитий! Ілле Андрійовичу, як ви гадаєте… Вузенька овальна дірочка!

Давидов зблід.

— І що далі? — ледве вимовив він.

— Далі на великій площі нічого не трапилось. А позавчора біля самої межі улоговини знову знайшли кістки — купою, не роз’єднані. Враження таке, що лежать разом кілька кістяків. Дивно: хижаки й травоїдні вкупі. По задній лапі я впізнав великого карнозавра,[18]і тут-таки стирчать ратиці якогось цератопса.[19]Деякі кістки поламані, ніби від удару страшенної сили. Я не наважився розкопувати цю купу без вас… Сюди, праворуч, треба там з’їжджати на дно, — звернувся Старожилов до шофера. — І ліворуч.

За кілька хвилин Давидов схилився над величезним кістяком, що його білі кістки вирізнялися на жовтому піску. Старожилов старанно розчистив його зверху, вкрив, аби краще зберігся, лаком і залишив до приїзду Давидова.

Давидов пройшов біля випростаного хвоста й конвульсійно скорчених лап, опустився навколішки над величезною бридкою головою з довгим, схожим на кинджал рогом, що увінчував дзьобоподібний писок.

Кістяні кільця, що колись захищали очі, збереглися в порожніх орбітах черепа і надавали страховиську виразу назавжди застиглої люті.

Професор швидко знайшов нижче лівого ока овальний отвір, такий самий, як у кістяках із Сікану, знайдених Тао Лі. Він пронизував череп наскрізь і виходив на тім’ї, позаду правої орбіти, ще не звільненої від породи.

Так, безперечно, «вони» були й тут! Рішення шукати в межах Радянського Союзу було правильне. Але які ще сліди прихідців можна виявити, та й чи залишились ті сліди?

Давидов оглянув край купи кістяків, виявленої в стіні улоговини. На викопаних уже кістках не було ознак поранень. Переломи, про які розповідав Старожилов, виявилися посмертними. Кістки поламало вже пізніше в пісках, коли, як пе часто буває, осідала й твердішала порода.

Давидов наказав зняти породу над купою кісток і поступово розчищати кістки згори, одразу по всій площині звалища.

— Треба захопити якнайширше, щоб оконтурити все навколо, — із сумнівом у голосі вимовив професор, — але в нас