Читати книгу - "Чарівні створіння"

і півмісяців, можливо — фаз місячного циклу. Я акуратно ступив на рипучу сходинку і спробував роздивитися ближче. Я дещо знав про такі перекриття, адже моя мама була фахівцем з історії Громадянської війни і часто брала мене на огляд історичних пам’яток неподалік Гатліна. Ми об’їздили безліч таких осель, і мама скрізь звертала мою увагу на ось такі балки. Вона казала, що їх використовували в будинках і замках Англії та Шотландії. Звідти цю особливість будівництва й завезли місцеві мешканці… які на той час, звісно, місцевими ще не були.

Однак символів над дверима я ніколи не зустрічав. Бачив фрази, проте тут, у Рейвенвуді, це були радше ієрогліфи, вирізьблені довкруж слова невідомою мовою. Можливо, цей напис мав якесь особливе значення для поколінь Рейвенвудів, які мешкали тут іще до занепаду маєтку.

Глибоко вдихнувши, я злетів на ґанок, перестрибуючи через сходинку. За моїми підрахунками таким чином ризик провалитися між сходами зменшувався на п’ятдесят відсотків. На ґанку мене зустріло латунне кільце, що стирчало з пащі лева і правило за дверний молоток. Я постукав. Я стукав знову і знову, але ніхто не відчиняв. Ліни не було вдома. Я помилився.

Та раптом я почув знайому мелодію — «Шістнадцять місяців», а це означало, що вона десь тут.

Я потягнув донизу поржавілу залізну ручку. Щось у замку з того боку застогнало і клацнуло, і я приготувався побачити Мейкона Рейвенвуда, який нікому ніколи не траплявся на очі. Та двері й не рипнули.

Я звів очі до балки, і щось підказало мені спробувати ще. Ну й справді, чого було боятися? Зачинених дверей? Інтуїтивно я потягнувся до центрального символу, що зображав півмісяць. Під моїми пальцями дерево піддалося — вочевидь, цей символ виконував роль своєрідної кнопки «Пуск».

Двері безшумно відчинилися, і я перетнув поріг. Відступати було запізно.

* * *

У помешкання крізь вікна вливалося світло, хоча як це було можливо, коли шибки заляпані брудом і заплетені плющем? Однак усе навколо було світлим, яскравим і доволі сучасним. Жодних старих меблів чи антикварних картин, що висіли б тут іще до народження старого Рейвенвуда, жодного довоєнного раритету. Справжня розгортка з каталогу меблів! М’які дивани і стільці, скляні столи з купками подарункових книжок — усе на вигляд було таким стильним і новим, що я б не здивувався, якби побачив у дворі пікап зі ще не розпакованими коробками.

— Ліно!

Гвинтові сходи проминали другий поверх і закручувалися вище. Здавалося, вони ведуть аж на горище — я не бачив кінця.

— Містере Рейвенвуд? — покликав я, і мій голос відлунив од високих стель. Ніхто не озвався. Принаймні нікому не було цікаво зі мною говорити. Раптом позаду мене щось зашаруділо, і я підскочив, мало не зачепивши шкіряний стілець.

Це був чорний-пречорний пес, схожий на вовка, страшнуватий як на домашнього собаку. Такого вигляду йому додавав іще й масивний шкіряний нашийник зі срібним медальйоном-півмісяцем, який побрязкував при ході. У пса були дивні очі — надто круглі й надто схожі на людські.

Вишкірившись, вовкопес загарчав. Його рик робився дедалі гучнішим і принизливішим, і зрештою перетворився на вереск. Я зробив те, що зробив би кожен.

Я рвонув геть.

* * *

Ще мої очі не встигли звикнути до світла, а я вже, спотикаючись, скотився сходами вниз. І побіг стежкою з гравію подалі від маєтку Рейвенвуд, подалі від страхопудного собаки, дивних знаків і скрипучих дверей, назад до безпечного, тьмяного вечірнього світла. Стежина звивалася між безкраїми незораними полями і нестриженими деревами, колола чагарниками і дряпала гілками ожини. Мені було байдуже, що там попереду, я лиш хотів утекти якнайдалі.

Нарешті я зупинився і зігнувся, віддихуючись. Серце вискакувало з грудей, ноги підломлювалися. Коли ж випростався, то просто перед собою побачив напівзруйновану кам’яну стіну, з-за якої ледь-ледь вистромлювалися верхівки дерев.

Знайомий запах… Лимон. Значить, вона тут.

«Я казала тобі не приходити».

«Знаю».

Ми вели розмову, якої насправді не було. Так само, як на уроці, я чув її голос, немов вона стоїть поряд і нашіптує ці слова мені на вухо.

Мене потягнуло до неї. Попереду, за кам’яною загорожею, був сад, можливо, той самий таємничий сад,[3] про який читала мама, зростаючи в Саванні. Старе місце. Де-не-де каміння утворило діри, подекуди — відпало взагалі. Я розсунув зарості гілок, що обплели струхлявілу дерев’яну арку, ступив уперед і почув тихий плач. Я вдивлявся у кущі й дерева, але ніде не міг відшукати Ліну.

— Ліно?

Мовчання. Мій голос, як чужий, дивно відлунював від кам’яних стін навколо саду. Я смикнув гілку найближчого куща — певна річ, тут ріс розмарин. А вгорі наді мною висів неприродно гладенький, жовтий як сонце овал лимона.

— Це я, Ітан.

Приглушені схлипи стали ближчими, і я зрозумів, що Ліна десь поряд.

— Йди звідси, кажу тобі, — Ліна говорила в ніс, наче у неї був нежить. Напевне, вона плакала весь час, відколи прийшла зі школи.

— Ти вже казала. Я тебе чув.

Так і було, хоча я й не міг цього пояснити. Я обережно переступив коріння дикого розмарину, що підступно стирчало з-під землі.

— Правда? — запитала з цікавістю Ліна, і це ледь-ледь змінило її настрій.

— Правда.

Все було немов у сні. Я чув її голос і не бачив її саму, вона плакала серед заростів невідомого саду, ми були невідомо-де, і вона не вислизала з моїх пальців. Я розсунув жмут гілок — і угледів її: підігнувши коліна, вона скрутилася серед високої трави. Дивилася на небо, закинувши одну руку за голову, а другою тримаючись за траву так, ніби та не давала їй відлетіти. Ніби варто було Ліні відхилитися від землі — і її тіло одразу б зринуло ввись. Лежала у сірій сукні просто на вологій землі, а її обличчя змокло від сліз.

— То чому ж ти?..

— Що?

— Пішов за мною.

— Хотів переконатися, що з тобою все гаразд, — сів я поряд. Земля виявилася дивно твердою; я помацав її — і зрозумів, що сиджу на порослому травою пласкому камені.

Коли я ліг, Ліна сіла, коли я сів — навпаки. Ми постійно робили щось врізнобій.

Але нарешті ми обоє лягли і задивилися на блакитне небо. Воно починало сіріти: в сезон ураганів у Гатліні воно завжди сірувате.

— Мене всі ненавидять.

— Не всі. Я не ненавиджу. І Лінк, мій найкращий друг, теж.

Тиша.

— Ти мене навіть не знаєш. От дізнаєшся більше — і теж зненавидиш.

— Я ж тебе мало не збив, пам’ятаєш? Тепер маю