Читати книгу - "На зеленому острові (збірка)"

Довго блукала вона, аж поки не прибилася до землі, де панував король «Пізно». Було про нього відомо, що має він добре серце й хороші намисли, але ж звичайно про все вирішує пізніш, як того дійсно треба. От через те й звали його так дивно.

Королева Мілена дійшла аж до королівського двору. Ніхто б і не впізнав по її та синовому вбранні, що вони з королівського роду.

Сіли вони при дорозі й доїдали свій убогий обід,— коли це зненацька розчинилася замкова брама й на баскому коні по дорозі до лісу виїхав король. Коли він наблизився до неї, то Мілена закричала:

— Змилосердуйся, пане! Порятуй мене! Сталася страшна кривда!..

Король поглянув на неї й його причарував вигляд її чудового обличчя. Однак він не спинив свого коня, а — навпаки — по своєму звичаю почав розмірковувати на всі боки:

— Цікава жінка!.. Обшарпане вбрання, змарніле личко, але ж очі!.. Глибоко сяють, як дорогоцінне каміння!.. Хлопчина так само має чарівний вигляд... задумливий, видко — сміливий ... Треба було б їх розпитатися ... Принаймні слід було взнати, хто вона?.. То ж напевне не якась там звичайна жебрачка чи зайда... Та ще як дивно промовила: Змилосердуйся, каже, пане!.. Та таким ніжним гарним голосом!.. От же й справді!.. Так, так, безперечно... І чом же я таки не розпитався?..

Але ж, що дужче він на себе гнівався, тим прудчіше гнав свого коня.

— Сталася їй, каже, страшна кривда... А я ж що?..— Нічого!.. Маю серце з каменюки... А тепер от, при самій згадці мало не плачу... Нікчема я... дурень я... Йолоп...

Коли це саме в той момент кінь так вихнув задом, що мало не викинув їздця, який немилосердно шпигав його острогами ...

— «Пробач мені, бідахо!» — вже далі каявся король перед конем.— «Пробач!.. Я взагалі нічого. ... Я тільки так... в думках... Ті ж удари, що я зробив тобі, власне кажучи, варто було б дати мені, мені — грішникові!»...

Хто знає, де той король так зблукався, що повернувся додому лише вночі на білому від мила коні.

— Чи ви бачили тую жінку з хлопчиком?

— Бачили. То ще було аж перед обідом?

— Ну, так! А де ж вона?

— Кудись пішла далі...

— Чого ж ви, лобуряки, не впустили її до двору?

— Вона не просилась... Ми не знали... Нам ніхто не казав...

— Йолопи ви! Чи ж ви з каменю?

— Ваша милость зволили її теж бачити і так само ...

— Мовчать!.. А то я вам побазікаю!.. Куди вона поділась?

— Та хто ж може про те відати?

— Геть з моїх очей!.. Щоб я вас не бачив, аж поки не знайдете її й не приведете сюди!..

Звісно, її не знайшли. Бо ж Мілена з хлопчиком тікала щосили від безжального двору. Тікала лісами та болотами, через річки та струмені, аж поки знесилена не сіла вона увечері на пригорку, близесенько біля якоїсь халупки, де й заснула з дитиною на руках. Вранці її розбуркав ласкавий старечий голос:

— Чого, молодице, шукаєш?

— Справедливості, дідусю.

— А хто ж ви такі?

— Найнещасніші створіння на світі!

— Маєш молоде, дуже тіло; маєш такого гарного, бадьорого синка, сама розумно виглядаєш... Яке ж там у тебе нещастя?

— Я — королівська донька. Прожила нещасну молодість, повну гидоти та нудьги. Жила потім в нещасливому шлюбі з невірним, лихим чоловіком. Нарешті мене вигнано світ-за-очі, позбавлено мого сина спадщини на батьківський трон. Марно тепер шукаю я правди на землі...

— А ти б же повернулася до напасника, що тебе вигнав. Можна ж його умовити...

— Та ж бо то — король, дідусю!

— Негідник він, чи король, чи не король!

Мілена поглянула довгим та глибоким поглядом дідові в очі. Потім почервоніла й втупила свої очі в землю.

— А може б ти й справді повернулася? Мало, що трапляється!

— Що ж я маю там робити? — прошепотіла ледве чутно.

— Маєш дужі руки, розумну голову й добре серце — і не знаєш, що робити?!

— Порадь, коли можеш!

— Подивися, моя люба: я вже одною ногою в труні, не маю біля себе нікого. Дітей поховав вже давно. Я сам і тільки сам. Корівчина просить догляду, садок і поле вимагають пильних рук, хата — господині, а курчата марно прибігають до ґанку. Покинь ти думати про свою прикру минувшину. Зоставайся у мене. Будеш ти мені за доньку, а я стану за діда твоєму синочкові. Тебе тута не знайдуть й не будеш ти зганьбленою рабою королівською.

— Але ж мене нічого не навчили. Чим я тобі допоможу?

— Ти молода й розумна,— всього навчишся. Ходім,