Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Капітан Морзеллі зрозумів Петрів дотеп не зразу, а коли таки зрозумів, то засміявся гучним сміхом моряка.

— А ви дотепник, пане да Кукан, людина гостра на язик і завжди готова пожартувати, як і годиться справжньому дворянинові й кавалерові. Але насамперед ви мій гість, і навіть більше — дорогий, любий і шановний гість, а тому я кваплюся задовольнити ваше прохання.

Він висунув шухляду свого робочого столу і вийняв звідти Петрів черес, колись розкішний, з позолоченої шкіри, тисненої східними візерунками, а тепер зашкарублий і почорнілий від знегод, яких зазнав його власник.

— Я сховав його, щоб він не попав не в ті руки. Що ж до його вмісту, про який ви сказали, ніби це єдині ваші гроші — і це, по-моєму, особливо невідпорний жарт, — то тут не близько чотирьохсот дукатів, як ви оцінили дуже неточно і цією недбалістю так переконливо засвідчили свою вельможність, що я, простий купець, можу тільки поздоровити себе з урятуванням життя такій чудовій людині, а шістсот тридцять шість золотих цехінів. Перелічіть, прошу.

— Нащо? — сказав Петр. — Я вірю вам, капітане.

— Дякую, — скромно мовив капітан Морзеллі. — І все ж прошу вас дати письмове потвердження, що я повністю вернув вам… ваші… я трохи не сказав «кишенькові гроші». Мої люди бачили, що я забрав ваш черес, коли ви були непритомні, і я б не хотів, щоб колись лихі язики плескали, ніби я зоставив його собі.

— Залюбки, — сказав Петр і написав коротеньку розписку на аркуші паперу, що разом з чорнилом і пером підсунув йому капітан Морзеллі. — Ви звільнили мене від прикрої турботи, — додав він, — Бо я вже питав себе, чим зможу вам віддячити за все, що ви для мене зробили і ще, може, зробите. Я не сподівався, що колись іще побачу свої гроші, то й не знаходив відповіді.

На капітановому чолі знову промайнула Хмарка.

— Я вас не розумію, пане да Кукан.

— Добре розумієте, — усміхнувся Петр. — Ви ж, напевне, чоловік чесний, але не святий і, напевне, не захочете, щоб я лишався вашим довічним боржником.

— Звичайно, не захочу, — погодився капітан.

— Ну, то порахуймося, — сказав Петр. — Мені треба якнайшвидше дістатись до Франції, і я прошу вас висадити мене в Марселі. Скільки ви візьмете за це?

— Скажіть самі, — відповів капітан невдоволено.

— Я завдячую вам життя, а тому пропоную все, без чого зможу обійтися, — сказав Петр. — Ну, п’ятсот цехінів — досить?

Капітан Морзеллі засміявся.

— Чи ви сповна розуму, пане да Кукан? Я чесно повернув вам ваші кишенькові гроші, бо така сміховинна сума не може цікавити ні мене, ні вас. Тож покиньмо безглузді жарти й говорімо поважно. Якби в ті тяжкі хвилини, коли ви вмирали з голоду й спраги, явився ваш ангел-охоронець і сказав вам: «Будеш урятований, П’єтро да Кукан, ось-ось ти дістанеш їсти й пити і оживеш для нового життя, але доведеться трохи труснути капшуком», — якби він так промовив, що б ви відповіли? «Хай хоч скільки треба дати, — сказали б, — усі гроші світу не варті для мене одного ковтка чистої води!» Так, саме так звучали б ваші слова, поки ваше життя, що його лишалося вже зовсім небагато, висіло на страх якій тонкій волосинці. А тепер, коли ви сидите на моєму судні, в моєму кріслі, нагодований моїми харчами, напоєний моїми напоями, одягнений у мою одежу, вмитий моєю питною водою й моїм милом, доглянутий моїм небожем, зачесаний моїми гребінцями й моїми щітками, поголений моїми бритвами, — одне слово, тепер, коли ви завдяки мені й моєму альтруїзмові знов почуваєте себе добре й стали схожі на людину, — тепер ви корчите з себе бідняка. Такої зухвалої брехні я ще зроду не чув. Ну скажіть, будь ласка, який це бідняк вирушає в дорогу, маючи на собі розкішний черес, набитий золотом? Ви говорите мовою графів, князів і прелатів, одне слово — людей з вищих кіл. Ви чоловік учений і можете карбувати сентенції, до яких я б не додумався, хоч би навіть сушив собі голову десять років підряд, хоча й мені, як ви могли завважити, свого часу дісталось трохи освіти. І не кажіть мені, що ваша родина не погодиться сплатити нам, убогим морякам, за врятування вашого дорогоцінного життя, скажімо, п’ятдесят тисяч цехінів.

Під кінець цієї тиради капітанові очі заблищали від сліз, а голос аж тремтів від зворушення, і Петр занепокоєно подумав: освічений мерзотник куди гірший від неосвіченого, але мерзотник освічений, та ще й плаксивий — найнебезпечніший з усіх.

— А чого тільки п’ятдесят? — спитав він. — Чого не сто, не двісті?

Капітанове обличчя знов заясніло усмішкою.

— Здається, ви нарешті вернулись до розуму, пане да Кукан. Скажіть, де живе ваша родина, й напишіть їй, що ви живі й здорові, а додому приїдете, як тільки ваш посланець, що його я пошлю до неї, до вашої родини, привезе суму, яку ви щойно назвали.

— Ви щойно сказали, ніби я вернувся до розуму, — відповів Петр, — але це помилка, бо я з розумом ніколи й не розлучався, І все інше теж помилка. Так, правда, я обертався в двірських колах, так, були часи, коли я тішився могутністю й славою, та що вдієш — ті часи минули, настала пора занепаду, і з титана, яким себе колись почував, я став графом да Злидень з країни Мізерії, Бо я справді не маю ніякої оселі, капітане, навіть хатини під соломою, яку б міг назвати своїм домом, ні дружини, ні дітей, ані батька-матері, ані родичів — нікогісінько в усьому світі. Я кажу це не того, що жалію себе, бо в своїй самотності винен я сам, а для того, щоб ви зрозуміли: з гранітної скелі ви легше видушите помаранчевий сік, ніж із мене — хоч на гріш більше, ніж я вам щойно пропонував: п’ятсот цехінів — останнє, що я маю, бо сотня