Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

Виглядало це так, ніби Бубжа, розгнівана висмоктуванням з неї чистої води і вливанням брудної, цього ранку збунтувалась і рушила на мерзенного паразита. Попереду, збігаючи ліворуч і праворуч, відпливаючи назад і знову вертаючись, гарцювали пелехаті хмарки-розвідниці, за ними скрадалося пасмо напівпрозорої пари, і врешті на вже затуманену територію, клубочачись навколо труб і поглинаючи їх метр за метром, наповзала непроникна імла.

Коли перша з хмарок-розвідниць зачепила іржаві рейки вузькоколійки, капітан Коот закричав з високої тополі:

— Готовність номер два!

Потім виконав кілька стрибків без парашута з гілки на гілку, із стовбура на стовбур, пірнув у молочний туман і зник.

Десь унизу лише хруснула галузка, хлюпнула вода і тихо пролунав оксамитовий баритон:

— Підійти для одержання бойових завдань!

Тепер уже нічого не було чути. Капітан Коот, хоч і певний, що поблизу, крім своїх, нікого немає, говорив пошепки, з досвіду знаючи: чим більше туману довкола, тим імовірніше, що ворог підслуховує.

Готовність номер один було, мабуть, оголошено тихо, (хто зна навіть, чи не на дотик?!), оскільки єдиним стороннім елементом, якого вартовий Тронбонь рано-вранці спостеріг на території заводу, був невеличкий птах, завдовжки приблизно як олівець, а точніше, не більше тринадцяти сантиметрів, з гострим довгим дзьобом, підфарбованими очима, одягнений у сірий піджачок, білу сорочку, жовтий светрик, без особливих ознак, який сидів на найвищій обмітці.

— Звідки я міг знати, чи є в нього якісь наміри і що він злочинний елемент? — виправдовувався згодом капрал перед інспектором Новаком, який складав протокола. — Адже розпорядження про те, щоб птахи мали перепустки чи щоб зганяти їх з апаратури, не було. Я навіть збирався був почастувати його хлібом, але туман стояв такий, що…

— А ви відійшли б від воріт, якби туману не було? — підступно запитав Методій.

— Хе-хе! Не мене, старого горобця, ловити на таку полову. Ніби я не знаю, що вартовому можна, а що ні. Я лиш кажу, що туман насунув такий, аж страшно було в нього заходити, а ще як дим почав валувати…

— Ви не злякалися, що то пожежа? Не підняли тривоги?

— Злякатись то я злякався, бо дуже раптово все те сталося. Проте тривоги не було чого оголошувати, бо в локомотиві-кочегарці кожна зміна, особливо нічна, завжди трохи піддасть жару, щоб зварити собі чай, каву, зготувати яєчка в мішечок або круті…

— Ну а потім?

— Потім спочатку зачахкало, заскреготало, а тоді… тоді завило й стало грюкати.

— Не могли б ви, громадянине капрале, розповісти трохи докладніше?

— Міг би, пане інспекторе, чому ні?

— Бо це для протоколу.

— Та я розумію. Отож для протоколу, для високого суду все було так: спершу — чах, ча-ах! чах, ча-ах! Потім, не перестаючи чахкати, почулося гр-р, дзир-р! гур-р, шур-р! I так страшно — уе-е, уа-а! Затихло на хвилинку, я думав, що, то, може, все скінчилось, аж воно знову: стук, грюк, дзень! Стук, грюк, бам!

— Вам, Тронбоню, у хорі б співати, — пожартував інспектор.

— Я не тільки співаю, а й диригую заводським ансамблем «Фенол Бемоль Олд Бой Банд». Коли треба надати пишності якомусь слідству або провести судовий процес під музику…

— Гаразд, гаразд. Отже, ви чули чах-пах, гр-р, дзир-р! у-е-у-а-а! стук-грюк-дзень! І все?.. Не продиригували тривогу?

— Тривога — річ серйозна, пане інспекторе. Якщо отак кожен ні з того ні з сього оголосить тривогу на все місто, то ого-го до чого може дійти! Оголосити легко, відмінити важко.

— На території заводу хтось дзинь-дзень-бамкає собі, а ви нічого?

— Як це нічого? Саме люди на ранкову зміну почали йти, і я кажу їм: «Щось там стукає». А вони послухали та й відповідають: «Схоже, що грюкають. Мабуть, ремонтна бригада». І тієї миті, коли вони отак сказали…

— Обережно! — попередив Новак. — Я терпіти не можу, коли хтось висловлюється, зразу вліплю штраф.

Зграйка горобців, що прогулювались на автомобільній стоянці між дирекцією і ворітьми, марно очікуючи на крихти хліба, раптом спурхнула й злякано перелетіла на бетонну огорожу, цвірінькаючи з обуренням.

Вахтер скрушно зітхнув, знизав плечима й промовив:

— Гаразд, тоді я, мабуть, з огляду на штраф, не скажу, як воно страшно…

— Гримнуло, — підказав інспектор. — Гримнуло й завило, а ви все не натискали червоної кнопки.

— Щоб іще більше шуму було?

— Не зняли трубки аварійного зв’язку.

— Таж директор і так чув, що діється, і навіть бачив, бо живе неподалік. Його дружина, пані Спритекова, коли не може додзвонитись по телефону або коли в неї сядуть батарейки до того радіо, що називається «які-такі», то з балкона кличе чоловіка на обід і махає йому білою ручкою. Це так близько, що директор, коли не хоче зайвий раз сідати