Читати книгу - "«Аляска»"

— Здається, дощ буде, — спрогнозував він.

— Грім — вісник змін, — серйозним тоном промовив Антон і додав: — Можливо, когось випишуть.

Сонячний промінчик, що пробив у гущині зеленого листя шлях до Міхаелевого обличчя, змусив того скласти дашком пальці над очима, щоб уважно розгледіти товариша.

— Може, тебе?

Антон вороже зиркнув на співрозмовника.

— Ти що, зовсім дурний випускати такого, як я?

Застуканий товаришем зненацька і нічого не тямлячи, Міхаель перепитав:

— А що не так? Маєш вигляд начебто цілком здоровий. А те, що в тебе якісь прибамбахи стосовно привиду, то це фігня. Зараз у кожного хтось живе в голові, просто не всі в цьому зізнаються.

Антон стенув плечима. Доречно виникле відчуття перебраної міри пригасило спалах гніву, який раптом вирвався з нетрів через передчасні висновки товариша. Уже спокійніше Антон відповів:

— Галюцинації припинились, але говорити про цілковите одужання зарано.

Міхаель зібрався на силі, щоб осягти прихований сенс у відповіді свого друга, але завадив Бемоль, який повернувся до хлопців після невеличкого переслідування свого кривдника.

— Міську, я до тебе, — гукнув Бемоль, хапаючи повітря, якого бракувало легеням після інтенсивної пробіжки.

— Чого тобі?

Поки два пацієнти знаходили спільну мову, Антон узяв дзеркальце Міхаеля, воліючи поганяти сонячний відблиск.

— Мені б одну депешу на волю відправити, — пояснив своє бажання Бемоль.

— Ну зроби паперовий літачок, напиши адресу й уперед — запускай.

— Я серйозно, — мовив прохач.

— А звідки я знаю — серйозно чи ні? Ти ж псих — правильно?

У словах Міхаеля не було жодної образи. Він промовив це з усмішкою та з відчуттям того, що співрозмовник цілком зрозумів його жарт. Бемоль і справді не ображався. Він бачив мету, і глузування сусіда по палаті не були завадою на шляху до її досягнення. Тим паче, що за недовгий час перебування в лікарні Бемоль переконався: Міхаель сахається співпраці з адміністрацією лікарні, а цього вже досить, щоб підтримувати з ним дружні взаємини.

Нарешті Міхаель сам поцікавився ініціативою сусіда.

— Що там у тебе?

— Кросворди в газету треба надіслати. Приз хочу.

У верховітті почулося щебетання сойки, яка намагалася передражнити морських чайок. Бемоль усміхнувся, добачаючи в цьому певний знак.

Почуваючись зайвим у бесіді своїх знайомих, Антон вирішив розважити себе люстерком. Він раз у раз спрямовував зайчика на стовбур дерева, облуплену стіну лікарні та зрештою наважився позначити ним лікаря зі шкіряним «дипломатом», який крокував у тіні дерев. Одразу ж з’явився Фідель і гепнув ескулапа по плечах так, що той ледь не зарився носом у землю.

Адам, який на прогулянці виконував роль тюремного наглядача, кинувся за порушником. Тим часом Бемоль із Міхаелем і далі обговорювали умови угоди.

— З тебе серенада для Свєтки, — окреслив свою позицію Міхаель.

— Домовилися, — погодився співрозмовник.

— Й ані слова, — наказав Міхаель, притуливши до губ вказівний палець. — Косметичку не можна підставляти, інакше єдиний канал на волю пересохне.

— Я ж не підводив тебе до цього часу.

— Добре, давай сюди свої кросворди й гуляй звідси.

Бемоль передав складений учетверо аркуш паперу й задоволений собою побіг під стовбур липи, виглядаючи там сойку, яку деякою мірою вважав за свою колежанку зі співів. Спекавшись зайвих вух, Міхаель повернувся до попередньої розмови:

— То що, вважаєш себе справжнім психом? — спитав він Антона, ховаючи в кишеню аркуш.

Бемоль, який крутився довкола стовбура, раптом зупинився й насторожився, прислухаючись до розмови друзів. Нічого не підозрюючи, Водолаз затулив долонями обличчя і відповів:

— Ненормальний я, Міську. Проклятий! Розумієш чи ні?

Хвиля каяття, яка раптово накрила Антона, зібралась у сльози, що їх помітив Міхаель, коли його співбесідник розтулив долоні.

— Перестань, брате, — співчутливо мовив Міхаель. Він поклав руку на плече друга і якомога утішливіше сказав: — Ти такий, як усі, просто ввижається всіляка погань. Це нормально, з кожним може трапитись.

З невеличкої хмаринки, що зависла над подвір’ям лікарні впали перші краплини дощу. Легіт погнав хмарку далі, відкриваючи Сонцеві шпитальний плац і даруючи хворим щасливу мить сліпих опадів. Міхаель негайно скористався з природного явища, прагнучи заспокоїти Антона.

— Братане, навіть небо плаче осміхаючись. Ну чого ти завівся, усе буде тіп-топ.

Антон замислився. Він хотів до кінця довести думку, тож насмілився.

— Щоб ти знав, ця погань мене мало до самогубства не довела. Я вже готовий був укоротити собі віку, і, можливо, ми б зараз не розмовляли, якби не одна людина! Саме їй я завдячую порятунком.

— Це ти зараз про кого?

Вигляд Антона випромінював неспокій унаслідок розбурханих спогадів. Дзеркальце в його руках затремтіло, м’язи напружились, і він увесь сконцентрувався на минулому. І поки пацієнт збирав докупи думки, співрозмовник завертів головою, шукаючи санітарів, Ваську Довгоносика чи будь-яких інших підозрілих осіб, чиї вуха могли б почути не призначену їм інформацію. Окрім Бемоля, у полі зору Міхаеля нікого не виявилось, але й артиста він прогнав своїм суворим поглядом.

У тім часі трапилась одна подія, яку Міхаель випустив з уваги.