Читати книгу - "Захребетник"

— Ас-салям-алейкум, шановний.

— Алейкум-ас-салям, мій султане.

— Ви пам’ятаєте мене?

— Звичайно! Ви були в мене два дні тому. Вирішили придбати брету? Я помітив, як ви на неї видивлялися! Старого Мустафу круг пальця не обведеш!

Хазяїн сидів за низьким столиком й апетитно поглинав мигдальну халву. Але щойно забачивши Джеймса, він підхопився із прудкістю лані, якої важко було сподіватися від власника чималого черева. Квапливо витираючи рушником масні руки, він ледь не перекинув монументальну, запітнілу зовні чашу з охолодженим шербетом.

Чаша похитнулася, розхлюпавши частину вмісту, але встояла.

— Тавро бачили? Сам Хуак Мартинедь, не хто-небудь…

— Не поспішайте, шановний. Талант Хуана Мартинця всім відомий, але спочатку я хотів би витратити кілька хвилин вашого дорогоцінного часу. Не заперечуєте?

Перебування в Бадандені встигло накласти відбиток на Джеймсову мову, зробивши її значно барвистішою, ніж звичайно. «Якщо виведеш мене на рябого — куплю брету», — подумки пообіцяв він товстунові.

— Ви хочете одержати консультацію? — здогад осяяв усмішкою хазяїна крамниці.

Він колобком котився навколо покупця. Хлопець ледве устигав вертіти головою, відслідковуючи переміщення товстуна. Слово честі, якби в зброяра в руках був кинджал, а в душі — підступний задум, Джеймсові було би непереливки.

— До певної міри. Коли я зайшов до вас минулого разу, у крамниці був ще один відвідувач. Придивлявся до мисливської шпаги. Пам’ятаєте?

— Ну так, звісно, — закивав хазяїн, скидаючись на мелінського дурника.

— Ви його знаєте?

— Кого?

Джеймс спроквола полічив до десяти.

Дуже повільно.

Про себе.

— Відвідувача, котрий цікавився мисливською шпагою, — повторив він виразно й чітко, на той випадок, якщо слух торговця Мустафи зненацька різко погіршився. — З яким ми фехтували. Чи знаєте ви цього чоловіка?

— Он воно що! Вибачте старенького Мустафу, мій султане… Стареча пам’ять має більше дірок, ніж решето! — чесно кажучи, до стариганів зброяра зачислити було важко. — Ну, звісно, не самі ви тут були. Сперечалися з хорошим чоловіком, клинки схрестили… Вах! Як зараз пам’ятаю! Він вам камзол зіпсував…

— То ви його знаєте?

— Накажіть стратити дурня, мій султане! — розгублено розвів руками товстун. — Вас добре пам’ятаю, суперечку вашу… Ні, суперечку пам’ятаю не дуже… А хороший чоловік геть вискочив із голови. Не чоловік, а дрібний гріш — раз, і в дірку закотився!

Мустафа так щиро журився із приводу своєї забудькуватості, що запідозрити його в нещирості міг лише страшенний пройдисвіт, котрий усіх міряє на свій копил. Або ж хазяїн крамниці був геніальним актором, гідним прикрашати «Неперевершений театр Стейнлессера» — трупу, яка почергово давала вистави для найвисокоповажніших осіб семи суміжних держав.

— Щось бовваніє, як у тумані… Росту він, начебто, вашого? Статурою теж схожий, моторний такий…

— Авжеж! Залисини на скронях; очі як спілі вишні…

— Щось ви плутаєте, мій султане. Волосся в нього довге, до пліч…

— Звичайно, довге! Він його хвостом зав’язує.

— Ні, хвоста не пам’ятаю. Пасма, закручені на кінцях. І жодних залисин. А очі… вишні?.. Прищулені у нього очі, от!

Джеймс подумав, що голова в хазяїна крамниці таки дірява.

— Гаразд, хай буде по-вашому. Ви його знаєте?!

— Перший раз у житті бачив. Як і вас, мій султане.

Прокляття! Надії розсипалися на порох. Але, може, Мустафа знову все переплутав? Якщо заново описати йому «мисливця» — раптом згадає? Парубкові дуже хотілося впіймати жар-птицю з першої спроби.

— Слухайте мене уважно, шановний Мустафо, і не кажіть, що не чули. Той чоловік, якого я шукаю, був рябим, мав залисини на скронях. Шрам на лівій вилиці, схожий на зірку. Орлиний ніс, волосся чорне, з сивиною, зібране в пучок на потилиці…

Джеймс замовк, спостерігаючи, як хазяїн задкує від нього в куток. Здавалося, Мустафа побачив примару своєї улюбленої тіточки або кредитора-мерця, що постав із домовини.

— Н-нічого не зн-наю, — товстун почав затинатися, він насилу ворушив язиком. — Н-нікого н-не бачив. Крамниця зачин-няється. Виходьте, п-прошу вас.

Зрозуміло, вигляд Мустафи виразно переконав хлопця в протилежному, тому піти геть він і гадки не мав. Одначе тиснути на товстуна не випадало. Краще заспокоїти зброяра й повернути його довіру.

Овал Небес! — поза сумнівом, ми напали на слід…

— Люб’язний Мустафо! Охолодіть кригою вашої проникливості шербет вашого страху! Якщо моє запитання здалося вам нетактовним — це гріх молодості. Я всього-на-всього хочу відшукати того чоловіка й закінчити нашу маленьку суперечку. Під час нашої останньої зустрічі ми не зуміли переконати один одного.

Джеймс посміхнувся, ляснувши долонею по руків’ю рапіри.

— Це… це зовсім інший чоловік, мій султане! — крига проникливості Мустафи розтанула в киплячому шербеті без будь-яких наслідків. — Вірте мені! Я кажу