Читати книгу - "Овернський клірик"

— Дюжину «Радій» перед сном, — зітхнув я. — Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…

— Меча, отче Гільйоме! — очі нормандця блиснули. — Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!

Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію — про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав — за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.

— Дорога справді небезпечна, — якомога м’якше зауважив я. — Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм — і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.

П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:

— Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…

Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:

— Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…

— Пам’є, — всміхнувся я, — «ус» не треба.

— Пам’є… Погань усяка має є… має бути… Це недобре є. Моя матінка казала…

— Брате Петре! — звернувся я не без суворості. — Пригадайте Святого Бенедикта, до ордену котрого ви вступили. Хіба боявся він усіляких бабів-ворожок? Ви — чернець Сен-Дені!

— Так-то воно так, — невпевнено погодився П’єр. — Та тільки погань тамтешня… З Пам’є… Вона, подейкують, нас не боїться…

Я похитав головою. Таке доводилося вже чути — святість діє лише в ближній окрузі, а далека погань не звертає на гостей жодної уваги, якщо не гірше.

— Ченця Сен-Дені погань боїться навіть у землі серів[16], брате Петро!

— Так-так, — поквапом кивнув нормандець. — Тільки тут, у селі, одна бабця є. У неї я оберіг один нагледіти… нагледів. Каже, що проти будь-якого біса…

— Жаб’ячі лапки? — поцікавився я. — Чи пазурі її чорного кота? Брате Петре!

Він знову знітився. Я хотів уже додати до дюжини «Радій» ще стільки ж «Вірую», та пожалів хлопця. Усе, що бачив він у житті — брудне село в Нормандії й суворі стіни Сен-Дені. Окситанія для П’єра — далі, ніж земля серів. Подумавши, я порадив йому звернутися до когось із братів і позичити заради такого випадку щось підходяще — кипарисову вервицю зі Святої Землі або іконку, освячену в Римі. П’єр трохи заспокоївся, і я залишив його наодинці з «ґирлиґою». Не гріх наставити мого нормандця на добрий розум, та я вчасно згадав про брата Ансельма. Цей, звісно ж, «ґирлиґу» вирубувати не стане й до села по жаб’ячі лапки не піде, але, як відомо, в тихому болоті…

З моєю появою брат Ансельм зробив невловимий рух, щось ховаючи під ковдрою.

Більше ховати нікуди — келія, як і годиться, нагадувала середніх розмірів склеп. Щоправда, деякі брати примудрялися обладнати чудові схованки в стінах, але брат Ансельм ще надто молодий і недосвідчений.

— Що там у вас, брате мій? — поцікавився я найбезневиннішим тоном.

— Н-нічого, отче Гільйоме, — твердо відповів хлопчина й кліпнув точнісінько, як брат Петро.

Я задумався.

— Після нашої розмови, брате Ансельме, ви підете на заднє подвір’я та знайдете брата Петра. Під його наглядом до обіду рубатимете дрова. По обіді під його ж наглядом особисто вирубаєте собі дорожній ціпок — він вам пояснить, що й до чого. Потім принесете десять відер води. А тепер покажіть те, що ховаєте.

Кинджал — чудова дамаська робота, позолочене руків’я, герб із кольорової емалі. Я торкнувся вістря й мало не поранився — той, хто гострив цю зброю, добре знався на своїй справі.

— Це ваш герб, брате Ансельме? — поцікавився я, розглядаючи зображення лелеки й незвичний девіз: «Мої крила білі, немов сніг».

— Мого діда по матері, — Ансельм стиснув губи. — Він подарував мені кинджал перед тим, як… Ну, словом…

— У мене немає слів, брате Ансельме, — зауважив я, хоча сказати було що. Зберігання зброї в келії — тут десятьма відрами води не відбутися! За всіма правилами Ансельмові світить монастирська в’язниця, причому надовго.

— Отче Гільйоме! — обличчя хлопця поблідло. — Цей кинджал освячений на Гробі Господньому! Мій дід брав Єрусалим разом із Готфридом Бульонським!

— І все ж таки, брате Ансельме…

Мій меч, який лежав у каплиці Сен-Дені, теж освячений у Храмі Гробу Господнього, де мене посвячували в лицарі, й у мене набагато більше підстав не розлучатися з ним. Проте в схованці, яку я обладнав у перший же рік перебування в Сен-Дені, зберігаються зовсім інші речі…

— До речі, крила лелеки, по-моєму, чорні, — помітив я, розглядаючи зброю.

Ансельм ледь помітно знизав плечима.

— Герб мого діда подарований його предкові ще за часів короля Лотаря.[17]

— Навряд. Наскільки я пам’ятаю, в ті часи герби мали трохи інший вигляд… Брате Ансельме, чи слід пояснювати вам, що ми не належимо до лицарського ордену? Ми лише брати-бенедиктинці.

— Їхати в Пам’є небезпечно, отче Гільйоме. Я впевнений — там нам стане в пригоді не лише кинджал. Я б не відмовився від ескорту з півсотні латників.

— А чи не перебільшуєте ви, брате Ансельме?

Боягузтва за парубком раніше я не помічав, та й у його голосі не було страху.

Італієць не боявся — він знав, що каже.

— Джованні Орсіні полюбляє засилати людей у пастки. Він майстер щодо мерзенностей.

— Щодо мерзенностей… — механічно повторив я. —