Читати книгу - "Ловці мамутів"

Вивірчак, доївши свою рибину, зауважив:

— Тут риби багато, комарів — мало!

Копчем показав рукою на зеленкуватих бабок, що злітали над комишами:

— Бабки — добрі друзі, комарів проганяють!

Але мисливське щастя зрадило хлопчаків. Сполохана риба зникла, й молоді ловці марно чекали на неї.

Копчем повів своїх друзів на інше місце. Хлопці зійшли на пологий горбок, щоб обійти затоку звивистої річки. На сонячній галявинці між кущами Копчем раптом зупинився. Хлопці теж стали й мовчки чекали, що робитиме їхній ватажок. А той немов скам’янів. Тільки очима блукав по випаленій сонцем траві. Зненацька стрибнув уперед — крок, два! — і під його босою ногою щось запищало: — Сі-і-і-к! Хлопець нахилився й підняв за хвостик забиту полівку-норицю. За мить він уже хрупав її, випльовуючи кісточки та шерсть і задоволено облизуючись.

Потім метнувся Шкліба й спритно злапав полівку, що бігла манюсінькою канавкою. Інші хлопчики також ловили маленьких звірків. Полівки були жирні, а в шлунках у них повно смачних пряних корінців. О, полівка — це справжні ласощі!

За хлопчаками прибігло кілька дівчаток, які здалеку зачули, що хлопці здибали поживу. Дівчатка мало не плакали з голоду, тому наважились прийти аж сюди.

Хлопці не проганяли їх, навпаки, хотіли похвалитися перед дівчатками. Та їм не щастило. Переполохані полівки поховалися в норах. Марно було чекати на них.

Дівчаткам швидко набридло чекання, й вони погордливо пирхали на хлопців. Ображений Вивірчак схопив пустотливу дівчинку Жабку за коси й відчубив. Пасмо Жабчиного волосся залишилось у нього між пальців. Копчем прудко підскочив до Жабки, одною рукою схопив її за плече, а другою почав смикати за коси. Дівчинка заверещала. Копчем стусонув її в спину:

— Мовчи, Жабко, дістанеш полівку!

А тоді вихопив з рук Вивірчака пасмо Жабчиного волосся, спритно сплів з нього тоненький мотузок і зробив на кінці мотузка зашморг.

— Дай шматок! — сказав він до Жучка, який саме здирав з полівки тоненьку шкурку. Не чекаючи, поки той подасть, вихопив хлопцеві з рук здобич і відірвав полівці ніжку. Потім роздививсь по випаленій траві й приліг біля однієї нірки.

Дівчата й хлопці уважно стежили за Копчемом. Вони знали, який він спритний, і сподівались побачити новий спосіб ловитви. Діти принишкли.

Копчем поклав ніжку полівки перед норою, а всередину отвору засунув зашморг. Потім узяв кінець шнурка в руку й завмер.

Незабаром з нори визирнула полівка. Копчем рвучко сіпнув шнурок, схопивсь, і всі побачили, що в зашморгу гойдається нориця.

Діти здивовано вирячили очі.

Аж тут завирувало! Хлопці кинулись до дівчаток і почали висмикувати в них волосся. Дівчатка верещали, пручалися, та незабаром кожен хлопчак мав у руці по довгому жмутку волосся. За мить лови були в розпалі.

Дівчатка деякий час мовчки спостерігали за ними, а тоді посідали на землю й самі почали плести шнурки з свого волосся.

Невдовзі дівчатка вже не поступалися в ловах перед хлопцями.

Полівок була сила-силенна.

Діти розкошували.

Вестоницьке плем’я перебуло біля пологих горбів кілька днів. Воно розташувалось у добре захищеній долині й помалу набиралося сили після страшного розгрому.

Зле було без втрачених наметів, шкур та зброї, а головне — без вогню. Ще гаразд, що хоч ночі були досить теплі й холод не дошкуляв!

Полювання приносило хорошу здобич, і плем’я не відчувало голоду.

В цей час тяжких випробувань припинилися всякі суперечки. Всі визнавали досвідченість і розважливість Гунача, мужність і самовідданість Мамутика, відвагу й силу Вовчого Пазура. Але заздрощі деяких членів племені перешкоджали обрати за ватага когось із цих трьох. А ватаг був надто потрібний. Це виявилося саме тепер. Кривий Ріг, Забіяка та Прудконогий відмовилися від спроби захопити владу, бо переконалися самі, що не здатні керувати. Ось тоді найбільшого впливу досяг пожадливий Жила, який безупинними наріканнями нагадував іншим про недавні втрати, закликав, щоб плем’я домагалося колишньої слави та багатства. Він був досвідчений ловець, і коли під Жилиним керівництвом пощастило зловити виводок диких поросят, то його без виборів визнали ватагом племені.

А коли хто не підкорявся, того відразу й рішуче зацитькували інші мисливці, які прагнули, щоб у племені, нарешті, запанував лад. Такого попередження було досить, щоб приборкати воркотуна. Інакше плем’я виступило б проти нього.

Спільна думка ставала законом для всіх, найвищим законом, якому кожен повинен підкорятися. А хто не підкорявся цьому законові, той змушений був би залишити плем’я й самотужки боротися за своє існування. А це означало б неминучу загибель.

Жила керував племенем розважно й мудро, як справжній ватаг. Дбав, щоб мисливці не забули про полювання, щоб даремно не сварилися й щоб здобич ділили справедливо. Правда, найкращі шматки завжди належали ватагові.

Жила наполягав, щоб до зими плем’я забезпечило себе потрібними шкурами, а також відповідною зброєю. Тому-то всі були дуже зайняті, ніхто не гаяв жодного дня, кожен прагнув показати свій мисливський запал і відвагу. Табір уже мав для дітей чимало вовчих і лисичих шкур. Хоча ті шкури й не були дуже якісні — для цього їх слід добувати взимку, — але в холодні дощові дні й вони приємно зігрівали.

Одного разу ловці вислідили невеликий табун коней і швидко наздогнали його.

Та полювання було не таке вдале, як сподівались. Навпаки, про цей жахливий день довго ще згадували в мисливському таборі.

Тільки-но мисливці вишикувались для нападу, як сполошили носорога, що відпочивав у очереті біля річки.